Подорож до Городища: на 800 років у давнину в гості до літописного Ізяслава

Недалеко від Шепетівки, серед мальовничих ландшафтів заховалося с. Городище – одне з найстаріших поселень півночі Хмельницької області. Сама назва вже свідчить про давню історію, оскільки отримана вона в пам’ять про колись існувавший тут давньоруський град.

До сьогодні на східній околиці села можна бачити велике округле городище – залишки стародавнього Ізяслава, згаданого літописом під 1241 р. 

Місто було закладене як сторожовий град на києво-волинському кордоні в першій половині XII ст. волинським князем Ізяславом Мстиславичем. Для того часу це було досить велике поселення з укріпленим князівським замком і службами, яке складалося з дитинця і окольного града.

Під час археологічних розкопок було досліджене городище значної площі (понад 36 000 м2), огороджене трьома лініями валів і глибоких ровів; дитинець укріплювався додатково ще ровом з валом. У валу дитинця розміщувалася ціла система житлових і господарських клітей. Про життя давнього міста свідчать розкопані залишки дерев’яних споруд різного призначення, напівземляні житла й глинобитні печі в окольному граді, знайдена безліч сільськогосподарських і ремісничих знарядь, зброї, прикрас, предметів побуту, імпортних виробів.

Знахідки великої кількості уламків зброї та людських останків підтвердили свідчення літописця про загибель давнього Ізяслава під час Батиєвого походу 1241 р.

Матеріали розкопок змогли відтворити події запеклого бою і загибелі міста під ударами переважаючих сил монголо-татарських завойовників. На городищі і особливо в клітях валу, які обгороджував посад, було знайдено велику кількість зброї (бойові сокири, залізні накінечники списів, залізні булави, більше 300 різноманітних стріл), наявність якої свідчить про події, які тут відбувалися. Сотні скелетів захисників міста, татар із зброєю в руках і в обладунках були виявлені там, де їх застала смерть в жорстокій битві. Ці знахідки переконливо свідчать про сильний опір, який монголо-татари, не зважаючи на свою чисельну перевагу,  зустріли у літописному Ізяславі.

Внаслідок жорстокого розгрому все населення було знищено, а споруди віддані вогню. По всій території городища добре простежується шар згарища, що містить обгоріле дерево, завали обвугленого зерна, численні людські кістки. Під руїнами згорілих будівель у безладді лежали скелети загиблих людей і багатий господарський інвентар, який власники не встигли ні відвезти, ні сховати. За приблизними підрахунками, в місті загинуло близько 1, 5 тис. осіб. Про раптовий військовий розгром містечка свідчать знахідки кількох скарбів зі срібних речей, в одному з яких були три звислі свинцеві печатки.

Спалене завойовниками місто більше не відновлювалось. Після монголо-татарської навали, в другій половині XIII століття, осторонь від зруйнованого літописного Ізяслава, на березі р. Горинь розбудовується нове місто, до якого переходить давня назва (сучасний Ізяслав Хмельницької області).

Пройшли роки. На місці колишнього згарища зазеленіла трава. А поряд виникло село, яке в пам’ять про давньоруське поселення отримало назву Городище.

В наш час залишки літописного міста продовжують своє існування як пам’ятка археології. Наукові дослідження, проведені тут в 1957 - 1963 рр., розкрили повну картину героїчної оборони та трагічної загибелі давньоруського граду.  З тих пір пам’ятка поступово приходить до занепаду. Занепадає як об’єкт історико-культурної спадщини. Ніякої наукової роботи тут не проводиться. Відсутня й належна пропагандистська діяльність. Незначну частину місцевих археологічних знахідок, а також реконструкцію давнього поселення можна бачити в Шепетівському краєзнавчому музеї.

На території самого городища ніщо не вказує на те, що на цьому самому місці наші предки боронилися до останнього воїна, що димлячі руїни міста поховали трупи безневинних жертв військової навали – жінок, дітей, старих. На жаль…  Адже усвідомлення героїчних сторінок власної історії, масового подвигу людей здатне впливати на сучасників, викликаючи почуття подиву, захоплення та поваги до пам’яті предків. 

Прекрасне - поряд (Палац в Говорах на Хмельниччині)

Прекрасне – поряд.

Від колишніх епох, подій і пристрастей до нашого часу збереглось чимало прекрасних пам’яток історії та культури. Деякі з них широковідомі, давно стали визначними туристичними об’єктами, місцями поклонінь художників і фотомитців. Інші, навпаки, знаходяться десь в глушині, поступово занепадаючи та руйнуючись. Але це не робить їх менш прекрасними або нецікавими. Однією з таких пам’яток є палацово-парковий комплекс в с. Говори Віньковецького району.

Тут, у самій глибинці Хмельницької області, де майже відсутні асфальтовані дороги, знаходиться один з небагатьох уцілілих палаців на території Хмельниччини. Чому небагатьох? Тому що більшість пам’яток садибного будівництва зазнали значних руйнацій, нефахових вульгарних змін: спрощення фасадів, зменшення поверхів, облицювання плиткою, знищення декоративних елементів і т.і. А от палац у Говорах зберігся до нашого часу майже в незмінному вигляді. І ми сьогодні маємо змогу милуватися вишуканим класицистичним палацом в оточенні садибних будов і старовинного парку.

 Звісно, колись в цьому палаці мешкали власники. Не тільки Говорів, але й навколишніх сіл. Спочатку це була родина графів Стадницьких, потім родина художника, відомого ілюстратора і скульптора ХІХ ст. Олександра Тишкевича. І кожен з власників залишив свій слід у сучасному вигляді палацу.

Спочатку наприкінці XVIII ст. місцевий землевласник граф Стадницький на західній околиці села у віковому бору побудував цегляний одноповерховий палац на великому цоколі з підвалом. В 1869 році було добудовано другий поверх, до східного фасаду прибудована оранжерея, палац заново декоровано. На північному й головному південному фасадах в центрі зроблені чотириколонні портики, прикрашені фризом з рослинним орнаментом і карнизом з моду льонами у вигляді лев’ячих голів.

Палац був резиденцією польського роду Стадницьких аж до другої половини ХІХ ст. поки через шлюб Рози-Марії Стадницької не перейшов у власність відомого скульптора і художника Олександра Тишкевича. Граф Тишкевич став останнім власником садиби.

Він прикрасив інтер’єри старовинними та стильними меблями, розширив бібліотеку на польській і французькій мовах. Відповідно до власних смаків розмістив у палаці колекцію японської порцеляни та картини власного авторства. У парку було висаджено багато лип, на ставку насипали модний на ті часи „острів закоханих”.

Напередодні революційного 1917 р. Тишкевич, мабуть передчуваючи прийдешні події, продає маєток місцевим селянам та емігрує з родиною. Селяни недовго користувалися садибою – змінилася влада й червоні забрали все задарма. Не відшкодувавши не копійки. Після жовтневої революції палац було пограбовано – за переказами, намагалися знайти золото, начебто залишене Тишкевичем. В безплідних шуканнях навіть перерили всю садибну територію. Золота не знайшли, а от бібліотека, колекція японської порцеляни та картини пензля самого О. Тишкевича зникли безслідно.

На території садиби було організоване училище, яке проіснувало до наших днів. Зараз тут розміщується Говорський аграрний ліцей, а в палаці розташувався його головний корпус.

На сьогодні садибний комплекс Стадницьких – Тишкевичів складається з палацу, двох симетрично розташованих флігелів і будинку кухні (що в сукупності створюють передній двір), старовинної огорожі з брамою та парку.

Всередині палацу зберігся архітектурний декор декількох кімнат у вигляді ліплення, геральдично-дерев’яна стеля в комп’ютерному класі, фрагменти розпису, фільончасті двері з різьбленням, паркет. Зі східного боку збереглася колишня оранжерея, де зараз розміщується читальний зал. З обох боків до палацу примикають тераси з балюстрадою.

Перед південним фасадом палацу симетрично розташовані двоповерхові флігелі. Один зберігся в незмінному вигляді, інший занадто перебудований. На захід від флігелів знаходиться значно перебудована будівля одноповерхової кухні, зведеної на цоколі з північного боку.

Пам’ятка цікава ще й тим, що являється характерним прикладом планування поміщицької садиби XVIII ст.

Якщо вірити оповіданням місцевих жителів, в одній з кімнат Тишкевич влаштував акваріум під стелею. Щоб прямо над головою риби плавали. Під час фашистської окупації німець прострелив акваріум автоматною чергою и зараз уся стеля в палаці звичайнісінька.

Ще розповідають, що під час розбивки парку липи були висаджені таким чином, що створювали ім’я дочки Тишкевича – Софія. Так це чи ні, можна перевірити, якщо подивитися на садибу зверху. Адже липи в старому парку збереглися й до сьогодні.