Лігво дракона над Південним Бугом

Є на території Східного Поділля надзвичайно мальовнича місцевість. Серед могутніх розкиданих по річковій улоговині валунів, що нагадують величезне казкове стадо, вирує та піниться Південний Буг, стиснутий поміж високими скелястими берегами. А над самою неприступною кручею, порослою короткою травою, серед ровів давнього городища знісся до неба стрункий силует дерев’яного храму витончених пропорцій. Осторонь височіє масивний кам’яний стовп дзвіниці, яка своїми формами нагадує давню сторожову вежу. Ця місцевість здавна зветься Печера. Від самої назви вже віє сивою давниною. І не даремно. Адже в глибині скель заховані старовинні ходи та печери, які не раз ставали притулком для місцевих жителів в тяжкі часи та дали назву поселенню на правому скелястому березі Південного Бугу.

Серед місцевих жителів ще наприкінці минулого століття була поширена легенда, за якою начебто на високому березі Бугу, прямо над переправою, жив колись лютий дракон. Здалеку озирав він навколишні землі і кожен перехожий, котрий долав тут течію річки, повинен був сплатити чимале мито. Але цих коштів було замало, тож дракон частенько грабував багатих купців, що переправлялися через Буг.

Хто ж був цим чудовиськом? І що це за сліди валів, ровів, в’їздної брами легко простежуються на верхівці кручі, що нависає над річкою. Кого ж людська пам’ять запам’ятала як ненажерного дракона?

Цим драконом була дійсна історична постать – молдавський господар Георгій Дука.

Роки його правління ввійшли в історію Молдавії як часи безмежної тиранії, непосильних податків та жорстоких покарань. Дука заборгував багато грошей, щоб вдруге отримати господарський трон, тому обклав країну непомірними податками. Але й за своєю природою він був справжнім тираном, що підтверджує молдавський літописець: „На всіх Дука дивився зверху. Палац свій, стіл свій він тримав по-царськи. І коли виходив до народу, його погляд був похмурим, щоби застрашити людей...”

У 1681 – 1684 рр.  Дука був оголошений турецькою владою гетьманом Правобережної України. Місцеположення Печери – поміж Дністром і Дніпром, на кручі над Бугом – неначе символізувало велич і неприступність самого Дуки, котрий звів тут кам’яний замок. В своєму літописі Величко розповідає „для своей господарськой резиденции, в полку браславськом за Богом, в городку Печери, велел замок себе збудувати и в нем живучи хотел обоими украинскою и волоською землями владети”. У 1682 р. за велінням Дуки було закладено регулярний парк на 800 метрів вище од замку за течією річки. Насадження парку висадили на іншому виступі скель, щоб його можна була бачити з замкових стін.

За народними переказами, саме з верхівки цього замку Дука пильно оглядав околиці та жорстоко грабував проїзжих. Так поступово в народній уяві замок Дуки перетворився на лігво дракону.

Та жив у Печері Георгій Дука, так само як і правив на Україні, недовго. Внаслідок політичних інтриг та військового перевороту молдавський трон зайняв боярин Петричейку, а Дука був схоплений та відправлений до Польщі, де і згинув.

Резиденція жорстокого тирана виявилася непотрібною новим господарям цих земель і згодом вона перетворилася на пустку. У середині XVІІІ ст. руїни похмурого замку остаточно розібрали, а камінь пішов на облаштування фундаменту та огорожі дерев’яної церкви Різдва Богородиці, поставленої на місці колишньої резиденції Дуки.

На сьогодні ніщо не нагадує діяння молдавського господаря в Печері – від замку залишилися лише вали, рови, ями.... І лише поставлена окремо дзвіниця церкви, перебудована з замкової вежі, що наче свічка височить на самісінькому кінчику високої кручі над стрімкою течією Бугу свідчить, що саме тут колись було „лігво дракона”.

Ободівський палац Собанських і О. С. Пушкін

„Я рожден, чтобы любить и следовать за вами…”. Мабуть, немає в світі жодного куточка, де б не знали ім’я видатного російського поета О. С. Пушкіна. А чи знаєте ви, де народилися ці рядки? По дорозі з Тульчина, де Пушкін відвідував своїх друзів-декабристів, до маєтку Собанського в Ободівці.

На сьогодні мало хто знає, що на Поділлі збереглися пам’ятки, які стали свідками перебування поета, матеріальні форми яких пам’ятають кроки Пушкіна, звук його голосу.

На території Вінниччини в центрі села Ободівка Тростянецького району знаходиться палац панів Собанських. Навіть на сьогодні, не зважаючи на напівзруйнований стан, він вражає нас своїми розмірами, величчю та архітектурним вирішенням.

Палац було побудовано в стилі романтизму з елементами італійського ренесансу. Двоярусна крита галерея поєднувала центральний корпус – палаццо з чотириярусною вежею та класицистичним корпусом, утворюючи внутрішній дворик. Велична будівля мала понад 40 кімнат і залів. Палац потопав у зелені фруктових садів, виноградників і великого парку, створеного на основі природного лісу відомим паркобудівником Діонісієм Маклером. 

І саме сюди, до садиби, а вірніше, до невістки пана Собанського й прагнуло серце поета. Її звали Кароліна Собанська. Вона була світською дамою надзвичайної вроди, яка підкорювала натовпи шанувальників. Про її незвичайні вогненні очі, які раз побачивши, неможливо було забути, згадували сучасники. Тож зустрівши Кароліну, Пушкін був зачарований її вродою й пристрасно закохався.

Юну Кароліну видали заміж за Ієроніма Собанського, котрий був старшим на тридцять років. Собанські володіли значними маєтностями на Поділлі, але найбільш пишним та розкішним був палац в Ободівці, що належав Міхалу Собанському. Його брат Ієронім, одружений з Кароліною, проживав поряд в набагато скромнішій Баланівці.

Салон Собанських в Ободівці був одним з найзначніших на Поділлі, тут відбувалися пишні бали з безліччю гостей, справжньою прикрасою яких була Кароліна Собанська. Свідком колишнього життя та колишньої розкоші можна назвати величезну залу на другому поверсі палацу. Неймовірно красива бальна зала якимось дивом зберегла свій ніжний рожевий колір, обробку інтер’єру, красу архітектури.  Цілком можливо, що Кароліна Собанська танцювала на балу в цій прекрасній залі.

Слідом за Кароліною до Ободівки потягнувся й Пушкін, який на той час перебував у Тульчині. Поет давно мріяв відвідати це затишне містечко, де знаходився штаб 2-ї армії і де серед кола революційно настроєних офіцерів в нього було чимало знайомих.

Проживання у Тульчині для поета, звиклого до світського життя, не було таким вже нудним: гучні бали у Собанських в Ободівці, полювання у Четвертинських в Антополі, на які з’їжджалось навколишнє панство, задушевні розмови з Пестелем і знайомими офіцерами в Тульчині, й, звичайно, товариство вродливих жінок, серед яких Кароліна Собанська посідала окреме місце.  І саме по дорозі, що веде з Тульчина до Ободівки через Тротянець, їхав свого  часу Пушкін, поспішаючи у гості до пана Собанського, де він сподівався зустріти Кароліну.

На жаль, до сьогодні палац Собанських зберігся в не найкращому стані. Після жовтневої революції 1917 р. в палаці була влаштована „Бессарабська комуна”, потім школа-інтернат. І лише коли школа покинула старовинні стіни, починається поступово наростаючий занепад будівлі, що перетворив її на величезну руїну.

А міг би бути унікальний меморіальний музей в палацових інтер’єрах, присвячений перебуванню видатного поета на Поділлі. Ще в середині ХХ ст. вчителі, які працювали в інтернаті, розповідали, начебто на горищі ободівського палацу були знайдені листи Кароліни Собанської до Олександра Сергійовича Пушкіна. На сьогодні, споглядаючи величні руїни колись прекрасного палацу, розумієш, що невдовзі буде втрачено останнього свідка перебування тут видатного російського поета.  

 Український стоунхендж в долині Серета

В мальовничій долині річки Серет, на високому березі над стрімким урвищем виситься загадкова споруда, що спирається на грубо тесані кам’яні брили. В основі цієї споруди – природна печера довжиною 28 метрів, утворена в вапняковій скелі шляхом вивітрювання. Помітно, що до облаштування природної печери доклали зусиль людські руки. Величезний камінь, який нависає над входом, підтримують кілька колон, складених з пласких кам’яних брил. Це справжній печерний лабіринт, загублений серед мальовничих пейзажів на околиці села Монастирок. За своїм обліком споруда нагадує стародавнє святилище. Тож недарма це місце називають „Українським стоунхенджем”.

Поруч з печерою знаходиться загадковий камінь величезних розмірів – моноліт з абсолютно пласкою як стіл поверхнею, встановлений на три кам’яні опори, що слугують йому своєрідними ніжками. Цей камінь-дольмен використовувався як жертовник, про що свідчать заглиблення і невеликий жолоб від нього, який слугував кровостоком. Отже, жертви на цьому дольмені колись приносили живими ...  

Хто встановив тут цю масивну брилу? Хто спорудив кам’яне святилище? Які жертви і в ім’я яких богів приносилися на цьому жертовнику? Мовчать камені і жодних свідоцтв не залишилося від тих давніх часів, часів язичництва, коли наші далекі предки споруджували святилища та приносили давно забутим богам криваві жертви.

Приблизно в ІХ ст. н.е. в цих місцях існував Збручанський язичницький культовий центр. З тих давніх часів і до сьогодні печерний комплекс в с. Монастирок, носить назву „Святиня язичницька”. Така назва свідчить про те, що язичники влаштували тут своє святилище, де відправляли обряди ще задовго до появи давньоруського храму.

З поширенням християнства в долину р. Серет приходять християнські монахи-відлюдники, які, щоб освятити печеру та вигнати нечестивих демонів, встановили хрест на верхівці святилища та вирізали головний християнський символ на давньому жертовнику. Так колишнє  язичницьке святилище перетворилося на давньоруський печерний храм.

А вже у XVI ст. власник Монастирка Стефан Потоцький заснував тут цілий Василіанський монастир з  Воздвиженською церквою і келіями, від якого до нашого часу залишилися лише окремі споруди.

Але й досі, не зважаючи на давню християнізацію поганського святилища, це місце, від якого віє сивою давниною, занурює нас у таємничу атмосферу.

Природний вхід, над яким нависає кам’яна брила з великим виносом, веде між масивними опорами з нетесаного каменю (їх поставили в XIX ст. замість первісних природних, що зруйнувалися від часу). Вузький звивистий прохід веде до центральної печери, розміром 9х4 метри. В стінах печери видовбано ніші культового призначення. Тут зберігся стародавній вівтар, який прикрашає зображення Христа із заплющеними очима, яке за легендою стало монахам у вигляді гри світла та тіні.

Вузький коридор виводить далі – з печери на терасу на височині 80 метрів над берегом Серету. І тут відкривається незвична широчінь простору – величезний каньйон, Серет, що звивається дугою далеко внизу прямо під ногами, вкриті лісами пагорби й бездонне небо над головою.

Поруч із входом в храм на трьох підставках-ніжках спочиває багатотонний жертовний камінь з видовбаним хрестом. І навіть сьогодні під час дощу вода, яка потрапляє на камінь, стікає з нього червона, немов кров.

Безбережні простори, серед яких загубився язичницький печерний комплекс, немов притискають його до землі, підкреслюючи сивість його віку.

Стародавнє святилище в с. Монастирок справді є унікальним. Річ у тім, що  до сьогодні в Україні майже не збереглося пам’яток давніх язичницьких культів наших далеких предків. Це пов’язано з тим, що з поширенням християнської релігії та формуванням християнської культури язичницькі пам’ятки знищувалися, а носії язичницької культури сурово переслідувалися. На місці язичницьких капищ та святих місць споруджували  християнські храми.

Але культура України набагато давніша, ніж християнство, вона має свою історію, свої вірування і давньослов’янський язичницький печерний комплекс в с. Монастирок є тому справжнім підтвердженням.