ЗАМОК У ПАНІВЦЯХ: ПРО ЩО МОВЧАТЬ  РУЇНИ

Панівецький замок відноситься до невеликих фортифікаційних споруд замкового типу. А оскільки Панівці знаходяться зовсім близько від славетного Кам’янця–Подільського з його унікальним Старим Містом, Старим і Новим замками, то любителі старовини, поціновувачі середньовічних фортифікацій прямують до Кам’янця, залишаючи поза увагою навколишні замки, в тому числі й Панівці.  А даремно ...... Похмурі руїни Панівецького замку можуть розказати багато цікавого.

Свого часу Панівці, яке історики відносять до найдавніших поселень Кам’янець-Подільського району, належали польському роду Потоцьких, багато представників якого залишили свій слід в історії. Саме Ян Потоцький, воєвода Брацлавський та староста Кам’янецький, будує у Панівцях на основі давніх стін кам’яний замок. Місце для фортеці було вибрано ідеально: на високому мисі, що омивається з трьох сторін водами р. Смотрич, а на півдні переходить у плато, що давало змогу вартовим замку контролювали річку.

Новозбудований кам’яний замок одразу став відомим на все Поділля, але не завдяки військовим подіям, а тим, що тут влаштували свій релігійно-освітній осередок представники однієї з протестантських течій – кальвіністи. У другій половині XVI століття, коли в Західній Європі почалася антиреформаторська реакція, переслідувані протестанти знаходили притулок у віддалених закутках Польщі. І Ян Потоцький, будучи захоплений релігійним раціоналізмом, дає притулок кальвіністам у своєму маєтку.

Облаштувавшись у Панівецькому замку, послідовники вчення Кальвіна розгорнули активну діяльність: південно-західну башту перебудували на кірху (або „Збор”), між двома баштами до південної стіни прибудували двоповерховий корпус колегіуму, на першому поверсі палацу розмістили власну друкарню, з якої виходили видання, направлені проти папства (вважається, що заснована 1600 р. це була перша друкарня на Поділлі). За високими кам’яними стінами кальвіністи відкрили навіть два освітні заклади – нижчу школу й вищу або Академію. Щороку на утримання Академії, яка мала цілих три класи – теософський, філософський і гуманістичний, Ян Потоцький виділяв 4 000 злотих.  

У 1611 р. Ян Потоцький, взявши участь у Московському поході, помер під час облоги Смоленська. Його спадкоємці – католики за віросповіданням, вигнали кальвіністів з Панівець, перетворили кірху в римо-католицьку каплицю. Єретицькі видання було урочисто спалено на центральній площі Кам’янця–Подільського при багатолюдному натовпі.

Згодом у замку,  вийшовши заміж за Стефана Потоцького, проживала Марія Могиляка, дочка молдавського господаря Ієремія Могили, сестра Петра Могили – просвітителя, засновника Києво-Могилянської академії.

 Панівці увійшли і в біографію Устима Кармелюка. На шляху до заслання Кармелюка та його побратима Данила Хрона у військову частину в Криму перша зупинка відбулася у Панівцях. Вночі вони втекли з підвалу замку. Це була перша втеча Кармелюка.

Панівецький замок вважався одним з найнеприступніших замків Південного Поділля. На початку XVIІ ст. він двічі витримав натиск турецької навали: в 1621 р. під його стінами стояв султан Осман, а в 1633 р. замок намагався захопити Абазай-паша. Уцілів Панівецький замок і під час землетрусу 1620 р., який тривав чверть години не лише в Кам’янці, а й у Молдові та Туреччині. І лише в 1651 р. замок завдяки зраді місцевого мешканця штурмом взяли козацькі війська під керівництвом полковника Філона Джердалії  та спустошили його. Бачив замок діячів Барської конфедерації, які у 1768 – 69 рр. захопили та трохи підновили оборонні споруди. Після цього замок почав занепадати, тож коли на початку ХІХ ст. ним заволоділи пани Старжинські, вони застали вже руїни, відновлювати які не було сенсу. Тож Старжинський обмежився тим, що поновив палац, та засадив деревами замкове подвір’я.

Залишки замку досі залишаються домінантою півострівної частини селища, знаходячись в середній частині високого мису, складеного з міцних силурійських вапняків, що на 40-45 метрів підноситься над рівнем річки.

Від замкового комплексу збереглися лише фрагменти оборонних стін та веж. На диво, та частина замку, що колись служила прихистком кальвіністам, збереглася у відносно цілісному вигляді. Дивлячись на колишній костел, прибудований у 1907 р. до вежі-кірхи, можна уявити як колись виглядав кальвіністський Збор. Причому з кірхи було знято верх до фриза, а сама колишня кірха стала вівтарної частиною костелу. А двоповерховий будинок, симетрично розташований  по обидва боки добре збереженої надбрамної вежі при південній оборонній стіні, і є колишнім кальвіністським колегіумом XVI cт.

В радянські часи в колишньому колегіумі розмістили сільський будинок культури, а з часів незалежності замкові споруди разом з колишньою кірхою займають сільські установи. 

Ще однією принадою Панівецького замку є підземелля. Підземна частина замкового подвір’я пронизана справжніми лабіринтами. На відміну від надземних оборонних споруд, підземелля збереглися у цілісному вигляді. Цим ми завдячуємо панам Старжинським, за часів яких вони були розчищені для господарських потреб.

В 70-х рр. ХІХ ст. у підземеллі панський садівник випадково натрапив на кам’яний підвал. Не відаючи, що робить, він викинув кістки, які там знаходилися, а склеп перетворив на погріб. Після цього випадку пригадалися давні перекази, що й після смерті бунтівна душа єретика Яна Потоцького, похованого під каплицею у склепі,  не знайде вічного спокою.

ФОРМУВАННЯ ЕКСПОЗИЦІЙНОГО ПРОСТОРУ 

ШЛЯХОМ КОМПЛЕКСНОГО  ВИКОРИСТАННЯ 

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО СЕРЕДОВИЩА 

(НА ПРИКЛАДІ ІСТОРИЧНОГО ЦЕНТРУ м. ОХТИРКА)

На початок ХХІ ст. як найбільш розвиненими країнами світу, так і міжнародними пам’яткоохоронними організаціями були суттєво переглянуті підходи до охорони історико-культурної спадщини, які проголошують комплексну охорону історико-культурного середовища, сформованого як з видатних пам’яток спадщини, так і об’єктів рядової забудови, природних ландшафтів і т. д., що відбивають спосіб життя традиційного населення [6].

На практиці для втілення нових підходів залучають музейні засоби презентації, що дозволяє сформувати єдиний експозиційний простір на основі комплексного історико-культурного середовища. Яскравим прикладом такого середовища є історичний центр м. Охтирка Сумської області. Наявність старої забудови у сукупності зі значною кількістю видатних пам’яток культової архітектури на порівняно невеликій площині районного центру вирізняє Охтирку серед інших історичних малих міст Слобожанщини, що вимагає особливої уваги до збереження цього середовища як відображення матеріальної та духовної культури Слобідської України.

Враховуючи, що підходи до комплексної охорони історико-культурних пам’яток були суттєво переглянуті за останні десятиліття, база досліджень і публікацій, в яких розв’язується дана проблема, знаходиться в стадії формування. Принципи використання історико-культурних ландшафтів міського середовища розглянуті в роботах С. Д. Дахіна [5], С. О. Наумова [7], Д. Е. Гришанкова [7]. Історичне середовище як пам’яткоохоронну категорію розглядає Л. В. Прибєга [10]. За останні роки з’являються роботи по залученню музейних засобів презентації до пам’яткоохоронної справи – наукові статті С. Є. Грачової [4], Т. І. Герасименко [3], І. Ю. Гладкого [3].

Загалом, для української науки охорона культурної та історичної спадщини зводиться до охорони окремих видатних пам’яток. Так, пам’ятки культової архітектури м. Охтирка Сумської області були досліджені й описані науковцями НДІТІАМ [6]. В 1988 р. було складено історико-архітектурний опорний план та проект зони охорони пам’яток м. Охтирки як одного з історичних міст України за авторством В. В. Вечерського.

Тож на сьогодні виникає необхідність не лише ознайомлюватися з передовим пам’яткоохоронним досвідом, а й адаптувати його до українських реалій, зокрема до конкретних історико-культурних ландшафтів.

Тож метою статті є дослідження можливостей формування експозиційного простору шляхом комплексного використання історико-культурного середовища історичного центру м. Охтирка як відображення новітніх підходів до охорони історико-культурної спадщини.

На сучасному етапі розвитку пам’яткознавства збереження та регенерація історико-культурної спадщини розкривається двома основними тезами. По-перше, спадщина несе в собі культурні та цивілізаційні коди нації. На них грунтується ідентичність як окремих міських товариств, так і нації в цілому. По-друге, об’єкти культурної та історичної спадщини є важливим активом сучасних міст, який може приносити прибуток й істотно впливати на їх економічний розвиток [7].

У ряді країн, насамперед у країнах Європи, регенерація та інтеграція культурної та історичної спадщини все частіше розглядаються як рушійна сила розвитку історичних міст в цілому (heritage-led regeneration) [1, 156]. Серед засобів інтеграції пам’яток в господарське життя сучасного міста та введення їх в економічний оборот („віталізації” історико-культурної спадщини) чільне місце посідають розвиток культурного і пізнавального туризму та створення на базі об’єктів спадщини туристичних продуктів і брендів [7].

В Україні нові підходи до охорони пам’яток майже не реалізовуються, оскільки традиційно цінність вітчизняних пам’яток вважається незначною щодо таких туристичних центрів, як міста-музеї Європи. На той час як встановлено, що привабливі туристичні продукти можуть створюватися і на базі скромної спадщини за рахунок використання в пам’яткоохоронній практиці музейних засобів презентації (музеєфікації) [13, 275]. Споруди, що творять історичні міста та села, не обов’язково мусять мати унікальну цінність, вони формують власне історико-культурне середовище з огляду на виразні просторові, технологічні та пластичні характеристики, які органічно пов’язують їх.

Така тенденція дозволяє  формувати єдиний експозиційний простір за рахунок комплексного використання історико-культурного середовища в цілому. Яскравим прикладом втілення нових підходів до використання історико-культурної спадщини може слугувати історичний центр м. Охтирка Сумської області.

Охтирка – одне з міст Слобожанщини, засноване в сер. XVII ст. До кінця XVII ст. прикордонний острог став потужною фортецею і батьківщиною Охтирського козацького полку. На період утворення Слобідсько-Української губернії (1765 рік) це було найбільш заселене місто Слобожанщини [8, 92].

Серед інших історичних малих міст Слобожанщини Охтирка посідає чільне місце завдяки порівняно найбільшій збереженості історичного центру, забудованого двоповерховими будинками XVIІI – XIX століть. Як і всі міста Слобідської України, Охтирка мала хаотичну забудову. Ядро міста становила фортеця, що займала домінуюче в стратегічному відношенні місце, а навколо розбігалися, вписуючись в рельєф місцевості, вулички з житловими садибними будівлями, які розташовувалися довільно, без певного регулярного порядку [8, 93]. В міському силуеті до нині домінують величні куполи охтирських храмів, кожен з яких – неповторний як за своєю архітектурою, так й історією.

Розглядаючи Охтирку як своєрідний музей під відкритим небом, виникає необхідність створення експозиційного простору, який би об’єднував в єдине ціле всі елементи історико-культурного міського середовища. Загальний експозиційний простір складається з декількох майданчиків, пов’язаних з конкретними історико-культурними об’єктами.

Центральний експозиційний майданчик – це площа, де колись знаходилась Охтирська фортеця. Вона мала форму неправильного чотирикутника та займала територію нинішнього центру міста – від річки до площі, де розташований нині Покровський Собор (будівля собору знаходилась за межами фортеці) [8, 94].

Наступний експозиційний майданчик – архітектурний ансамбль Свято-Покровського собору, який складається з трьох окремих споруд.

                                                   Свято-Покровський собор

       

Центральна споруда ансамблю – Свято-Покровський собор – візитна картка міста. Будівля виконана в стилі українського бароко за проектом російського архітектора Д. В. Ухтомського (керував роботами архітектор С. Дудинський). Місцем будівництва собору було обрано місце, де священик Данило Полянський в 1739 р. знайшов унікальну ікону з образом Богородиці з непокритою головою (Охтирська Божа Матір). Ікона була викрадена в 1903 році, зараз в храмі зберігається її копія. Частину коштів на будівництво собору виділила імператриця Єлизавета, яка відвідала місто в 1744 році. Будівництво тривало 15 років і було завершено в 1768 році. Будівля була пошкоджена під час Другої світової війни, відреставрована в 1970-72 рр. [2, 100].

Об’ємно-просторове рішення храму унікальне і не має аналогів в архітектурі українського бароко. Храм одноповерховий, але (за російською традицією) ззовні зорово розділений на два поверхи. За формою собор схожий на корабель. Внутрішній простір – високий, в ньому збережений вишуканий ліпний барочний декор. Художню цінність цієї пам’ятки архітектури мають і використані в її внутрішньому вбранні елементи образо­творчого мистецтва. Інтер’єр прикрашений пілястрами з капітелями іонічного ордера, настінним живописом. У роботі над іконостасом брав участь відомий художник І. С. Саблуков, але оригінальний іконостас було втрачено [9, 13].

Введенська церква

Поряд з Покровським собором розташований ще один цікавий в архітектурному відношенні храм – Введенська триярусна церква-дзвіниця.  Побудована вона в 1784 році за проектом харківського архітектора П. Ярославського. Виконана в стилі бароко з елементами класицизму. Має центричну пірамідальну композицію і складається з трьох ярусів, встановлених на невисокому цоколі. У першому ярусі розміщена церква, два верхніх призначені для дзвонів. Споруда вирізняється добре знайденими пропорціями кожного ярусу і чіткістю силуету. Гармонійна, стрімка церква завершена фігурою апостола Андрія, що тримає хрест [9, 13].

Церкву Різдва Христового, що входить до ансамблю Покровського собору, називають ще „Графської церквою”, оскільки зведена вона була на кошти графині А. Чернишової.

Церква Різдва Христового

Храм побудований в стилі класицизму, цегляний, потинькований. У плані має складну конфігурацію, симетричну по повздовжній осі. До середнього підвищеного об’єму примикають знижені вівтарна частина, а по боках – прямокутні в плані об’єми з ще більш низькими прямокутними прибудовами. Головний вхід прикрашений портиком з чотирма колонами тосканського ордеру. Храм оригінальний за своїм об’ємно-просторовим і декоративним вирішенням, більше схожий на палацову споруду, ніж на культову [9, 14].

Окремим експозиційним майданчиком є Спасо-Преображенська церква, розташована в самому центрі Охтирки. Невеликий храм у візантійському стилі побудований за проектом архітектора В. Нємкіна замість дерев’яної Преображенської церкви, заснованої ще в XVIII в. Проект нового кам’яного храму був схвалений і прийнятий в 1904 р., і вже через рік церква була освячена. Будівництво велося на пожертвування міщанина Г. Чикало. Раніше над храмом височіла нині втрачена дзвіниця, на другому ярусі якої розміщувався дзвін вагою 5 тонн [12, 278].

Спасо-Преображенська церква

Далі інших від центру знаходиться храм Архангела Михаїла (Михайлівська церква) – будівля оригінальної архітектури, яка формує ще один експозиційний майданчик. Храм був побудований з червоної цегли в 1884 році як військова церква і вражає своїм неповторним стилем, в якому гармонійно поєднуються декоративні елементи російської, візантійської та романської архітектури.

Прямокутний за планом храм Архангела Михаїла з главами – кульками на тонкий „шиях” розділений арками на три нефи. Особливістю декору інтер’єру Михайлівської церкви є протягнутий під люнетами пояс глибоких напівциркульних ніш з творами станкового живопису [12, 281].

Храм Архангела Михаїла

Величний храм Георгія Побєдоносця в Охтирці також відомий як Юріївська церква. Його історія починається з 1660 р., коли в Охтирці була побудована перша Георгіївська церква. Згодом її неодноразово реконструювали зусиллями гусарського полку Д. Давидова, але в 1860 р. замість зношеного храму було вирішено побудувати новий. Будівництво тривало 45 років. Храм освятили тільки в 1905 р. Церква хрестоподібна за планом, увінчана однією главою на високому потужному барабані. Завдяки вдалому компонуванні та формі сприймається як монументальна споруда [12, 284].

Храм Георгія Побєдоносця

Окремий експозиційний майданчик – Свято-Троїцький монастир, заснований в 1654 р. в мальовничій місцині на вершині Монастирської гори на березі Ворскли. У 1917 р. Охтирський монастир було закрито, його споруди практично знищено. Від монастирського ансамблю збереглася лише дзвіниця. Але територія колишнього монастиря на високій лісистій горі, навколо якої в’ється р. Ворскла, є визначним місцем, елементом єдиного історико-культурного середовища. З 2002 р. розпочалося відродження Охтирського Свято-Троїцького монастиря та реставрація єдиної вцілілої споруди – дзвіниці, в об’ємах якої облаштовано храм і келії [11, 6].

Свято-Троїцький монастир

Експозиційним майданчиком, що не лише презентує історичну житлову забудову міста, а й демонструє духовну спадщину є Охтирський краєзнавчий музей, заснований в 1920 р. Музей розташований в двоповерховому будинку, побудованому в стилі класицизму на поч. ХХ ст. Фонди музею зберігають матеріали з історії міста та його знакових історичних особистостей.

Формування єдиного експозиційного простору потребує створення точок огляду – оглядових майданчиків, опорних точок експозиційного руху [4, 242]. Комплексне використання історико-культурного середовища вимагає соціалізації простору, розробки елементів інфраструктури, упорядкування наукової діяльності. Створення єдиного експозиційного простору за рахунок використання різноманітних історико-культурних об’єктів м. Охтирки здатне сформувати цілісний туристичний продукт, готовий до виведення на туристичний ринок України.

Формування єдиного експозиційного простору шляхом комплексного використання історико-культурного середовища м. Охтирка відповідає сучасним підходам до збереження спадщини. Для реалізації цих підходів залучають музейні засоби презентації історико-культурних об’єктів, оскільки  на сьогодні стан розвитку музейної справи досяг такого рівня, що дозволяє формувати складне багаторівневе експозиційне середовище за рахунок різних пам’яток історії та культури [4].

Створення єдиної історико-культурно-природної зони в якості цілісного туристичного продукту може стати тим важелем, яке здатне відіграти помітну роль у відродженні міста. Туристичне використання історико-культурного середовища тим важливе, що туризм – це найбільш очевидний і традиційний спосіб капіталізації об’єктів спадщини та забезпечення інвестицій у реконструкцію і утримання пам’яток [3].

Вивчення й поширення принципів формування експозиційного простору за рахунок комплексного використання історико-культурного середовища сприятиме інтеграції пам’яток в господарське життя сучасного міста та введення їх в економічний оборот, що відповідає завданням музейної та пам’яткоохоронної справи України.

ЛІТЕРАТУРА

1.            Бевз А. В. Збереження та регенерація історичних центрів міст в західній та центрально-східній Європі [Текст] / А. В. Бевз // Поблемы теории и истории архитектуры Украины: Сб. науч. тр. – Одесса: Астропринт, 2003. – Вып. 4. – С. 155 – 173.

2.            Вечерський В. В. Православні святині Сумщини [Текст] / В. В. Печерський. – К.: Техніка, 2009. – 222 с.

3.            Герасименко Т. И. Всемирное и национальное культурное наследие региона как основа развития историко-культурного туризма [Электронный ресурс] / Т. И. Герасименко, И. Ю. Гладкий. – Режим доступу: http://aleksejev.ru/materials/1282/25610/

4.            Грачева Е. С. Музей как поле социокультурных коммуникаций [Текст] / Е. С. Грачева. – Саратов, 2010. – 315 с.

5.            Дахин С. Д. Историко-культурный ландшафт как основа комплексного анализа материального культурного наследия региона [Текст] / С. Д. Дахин // Теория и практика общественного развития. – 2012. – № 3. – С. 9 – 13.

6.            Міжнародна хартія про охорону історичних міст (Вашингтонська хартія) від 01. 01. 1987 // Пам’ятки України. – 1988. – № 2. – С. 39 – 40.

7.            Наумов С. А. Защита культурного и исторического наследия и регенерация городской среды [Электронный ресурс] / С. А. Наумов, Д. Э.  Гришанков. – Режим доступу: http://www.rusdb.ru/gorod/expo-cultnasledie/culture/

8.            Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. [Текст] / Упорядники В. О. Пірко, О. І. Гуржій. – К.: Наукова думка, 1991. – 222с.

9.            Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР [Текст] / гл. ред. Н. Л. Жариков. – К.: Будівельник, 1986. – Т. 4. – С. 13 – 14.

10.        Прибєга Л. В. Історичне середовище як пам’яткоохоронна категорія [Текст]  / Л. В. Прибєга // Українська академія мистецтва. Дослідницькі і науково-методичні праці. – К., 2004. – Вип. 11. – С. 177 – 185.

11.        Святині Сумщини. Духовне світло Богородиці Охтирської: (до 265-річчя явлення чудотворного образу) [Текст]. –  Суми: Унів. кн., 2004. – 8 с.

12.        Чекмарев А. В.  Двухбашенные храмы Слобожанщины: трансформация украинской типологии в XVIII – начале XIX вв. [Текст] / А. В. Чекмарев // Русская усадьба. Сборник Общества изучения русской усадьбы. – Спб.: Издательский дом „Коло”, 2013. – Вып. 18 (34). – С. 277 – 311.

13.        Шубович С. А. Культурный ресурс исторической среды современного города [Текст]  / С. А. Шубович // Коммунальное хозяйство городов: Науч.-техн. сб. – К.:  Техніка, 2003. – Вып. 36. – С. 274 – 279.

МАЛОВІДОМІ САДИБНІ КОМПЛЕКСИ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ:

ПИТАННЯ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ

Наявність великої кількості пам’яток вже давно зробила Чернігово-Сіверщину привабливою як для короткого, так і для довготривалого відпочинку. Адже багатьма пам’ятками історії та архітектури ХІ-ХІІ і XVII-ХІХ ст. славиться Чернігово-Сіверська земля, серед яких вагоме місце займають палацово-паркові та садибні комплекси.

Тут збереглось відразу декілька родинних маєтків української аристократії та козацької старшини. Та якщо садиби Тарновського в Качанівці, Галаганів в Сокиринцях, палац останнього гетьмана України Кирила Розумовського в Батурині, садиба з дендропарком Скоропадських у Тростянці добре відомі широкому загалу і давно стали привабливими об’єктами туризму, то інші пам’ятки цього виду, занедбані й забуті, на сьогоднішньому етапі потроху відходять у  небуття. 

Це садиби гр. Румянцева-Задунайського в Вишеньках, Галаганів в Дігтярях, Дараганів у Козельці, Лизогубів у Седневі та Кочубея в Тиниці. Як бачимо, на території Чернігово-Сіверщини збереглось не так вже й багато пам’яток садибної архітектури (порівняно з іншими областями України), щоб можна було втрачати хоча б одну. Тому цей факт лише посилює актуальність збереження кожної такої пам’ятки, які володіють, до того ж, значною історичною та архітектурною цінністю.

Чи не найцікавішим серед названих садиб є палац гр. Румянцева-Задунайського в с. Вишеньки, збудований 1787 р. за проектом архітектора  Г. Мосціпанова у вигляді казкового замку.

В цьому палацові граф П. Румянцев-Задунайський приймав російську імператрицю Катерину ІІ під час її подорожі до Криму. Високі архітектурні якості палацу, вдатно віднайдений взаємозв’язок архітектури з ландшафтом ставлять палац до кола унікальних палацових споруд кінця  XVIII ст. в Україні. Зараз у садибі розмістився дитячий санаторій. Подібне використання не сприяє збереженню цієї унікальної пам’ятки й палац потроху руйнується.

Центром садиби Галаганів у Дігтярях є садибний будинок, побудований протягом 1825-1832 рр. за проектом архітектора П.Дубровського. В центрі садиби розташовано головний корпус, зв’язаний за допомогою одноповерхових, закруглених у плані переходів з двома двоповерховими флігелями. 

Пам’ятка збереглась без значних змін і цікава тим, що є зразком садибної будівлі Чернігово-Сіверської землі початку ХІХ ст. На сьогодні у колишній садибі Галаганів розташовано професійний аграрний ліцей.

Сучасне використання сприяє лише фізичному збереженню пам’ятки, не враховуючи морального.

До складу садиби Кочубея кінця XVIII ст. в Тиниці входить садибний будинок, скарбниця та парк.

Комплекс є одним з найдавніших зразків садибної  архітектури Чернігівщини, в якому збереглись господарчі споруди козацької старшини. Всі споруди комплекси вціліли майже повністю, без значних змін, і потребують лише незначного ремонту. Ще донедавна на території садиби Кочубея було розташовано аграрний технікум. На сьогодні – пам’ятка повністю покинута, будинки руйнуються, парк занедбано. 

На околицях м. Козельця знаходиться садиба Дараганів, відома як „Покорщина”. До головного будинку підводить старовинна алея, по обидва боки якої розташовані дерев’яні одноповерхові флігелі (східний флігель не зберігся). Поряд з центральним в’їздом до садиби зберігся дерев’яний, прикрашений різьбленим візерунком каретний сарай. Головний будинок – також дерев’яний, одноповерховий.

Зі східного боку розташована кам’яниця Дараганів (господарча двоповерхова кам’яна споруда сер. XVIII ст.).

 Поряд з садибою розміщується мальовничий, але занедбаний на сьогодні парк. Ансамбль – один з небагатьох пам’яток дерев’яної садибної архітектури періоду бароко, і є досить унікальною пам’яткою такого роду в Україні. Садиба знаходиться на території медичного технікуму. Ще донедавна споруди використовувалися в сучасних цілях, але на сьогодні головний будинок покинуто, оскільки той знаходиться в аварійному стані. Тож для подальшого збереження садиба „Покорщина” потребую негайної реставрації.

Садиба Лизогубів в Седневі (XVII ст., ХІХ ст.) дійшла до наших часів з незначними втратами. Територія садиби витягнута вздовж берегової лінії р. Снів на мальовничому ландшафті. До комплексу входять різностильові споруди: садибний будинок (сер. ХІХ ст.), кам’яниця (XVII ст.), альтанка Л. Глібова (п. ХІХ ст.), об’єднані зеленими масивами парку й навколишніми пейзажами.

Серед споруд комплексу найбільший інтерес становить кам’яниця 1690 р. Збудована в бароковому стилі з привнесеними елементами романтизму, пам’ятка є найбільш ранньою кам’яною спорудою цивільної архітектури Придніпров’я, що збереглися до наших часів.

Посеред парку розміщується центральний садибний будинок Лизогубів, збудований в середині ХІХ ст. у стилі пізнього класицизму на місці більш давнього дерев’яного. Всі споруди садиби підкреслюють мальовничість навколишніх пейзажів: і башта над входом кам’яниці, і грот, і орієнтований у бік річки еркер садибного будинку.

Сьогодні на території садиби Лизогубів розміщується школа, лікарня та Будинок творчості Союзу художників України. Завдяки сучасному використанню споруди комплексу знаходяться в належному технічному стан, лише занедбаний парк втратив свою первісну планувальну структуру.

На сьогодні ці пам’ятки із своєю історією, забуті та занедбані, руйнуються часом і людьми, відходять у небуття. Охорона садибних комплексів, їх збереження та реконструкція, безумовно, є справою держави, яка має створювати сучасний образ України, її архітектурне обличчя з урахуванням пам'яток минулого. В порівнянні з іншими історико-культурними пам’ятками, садибні комплекси володіють низкою особливостей, що значно ускладнюють справу їх збереження:

·  ці пам’ятки представляють собою сукупність різних за призначенням будівель, композиційним центром яких виступає садибний будинок;

·  збереженню підлягають не лише зовнішні архітектурні форми, а й внутрішні інтер’єри будинків, інші споруди комплексу;

·  садибні комплекси, до складу яких входять й оточуючі парки, займають значні площі;

·  архітектурні споруди потребують охорони обов’язково в цілому із оточуючим середовищем – парком, парковими спорудами, малими архітектурними формами, іншими будівлями комплексу;

·  збереження цього виду пам’яток потребує обов’язкового пристосування до сучасних потреб. Якщо стосовно інших пам’яток (історії, археології, фортифікаційної архітектури) збереження забезпечує лише музеєфікація, тобто їх використання як туристичних об’єктів без будь-якого пристосування до нових функцій, то у випадку з садибними комплексами обов’язковою умовою подальшого збереження виступає надання їм утилітарних функцій.

Виходячи з особливостей цього виду пам’яток, можна констатувати, що найголовнішим завданням збереження садибних комплексів є обов’язкове пристосування до сучасних потреб, надання їм утилітарних функцій. Звичайно, на ці потреби з боку держави нема відповідного фінансування, хоча садибні пам’ятки  могли б служити розвиткові економіки як винятково цікаві об'єкти в прибутковій туристичній галузі. Необхідна державна політика, яка б забезпечила інвестиції в цю галузь. І поки держава бездіяльна – з кожним роком старовинні садиби все більше руйнуються, адже зовсім мало людей, які розуміють цінність цих пам'яток і докладають зусиль, щоб зберегти рідкісний спадок минулого для майбутніх поколінь.

            На сьогодні маловідомі садибні комплекси Чернігово-Сіверщини знаходяться перед загрозою знищення, втрати мистецької цінності, забуття. Зрозуміло, що ні на реставрацію будинків і інших споруд комплексів, ні тим більш на паркове господарство держава вже давно не виділяє коштів. Якраз в цьому і криється головна проблема збереження всіх пам’яток цього виду – вони використовуються за утилітарним призначенням до повного фізичного занепаду.

            Поряд з цим для цих пам’яток існує ще одна загроза – це моральний занепад, забуття. Вже сьогодні у користувачів об’єктів палацово-паркової спадщини та місцевих мешканців зникає відношення до споруди, оточуючих парків як до пам’яток історії та культури. Для місцевих мешканців садибні будівлі – це, перш за все, споруди утилітарного призначення, які можна змінювати відповідно до власних потреб. Те, що той чи інший технікум, корпус санаторію, лікарня або школа – пам’ятка палацово-паркового мистецтва, вже ніхто й не згадує. Це призвело до того, що на сьогодні вказані пам’ятки майже невідомі широкому загалу і зовсім не використовуються в туристичній індустрії. І це, не зважаючи на те, що садибні комплекси області володіють значною архітектурною, мистецькою, історичною та естетичною цінністю. З практики пам’яткоохоронних робіт відомо, що, залишаючись невідомою для туристів і екскурсантів, будь яка пам’ятка приходить до морального, а потім і фізичного занепаду.

З огляду на сучасне використання та забуття, садиби в Вишеньках, Дігтярах, Козельці, Седневі та Тиниці незабаром можуть бути втрачені.

В українській пам’яткоохоронній практиці на сьогодні найбільш поширеною й відпрацьованою формою збереження та використання історико-архітектурних пам’яток є створення на їх базі музейних комплексів чи включення їх до сфери впливу заповідників. Напевно, перетворення на музеї та острівки збереження стародавніх традицій було б оптимальною долею для переважної більшості садиб. Проте будемо реалістами. Тепер і в найближчому майбутньому економіка країни не зможе дозволити реставрацію всіх споруд, упорядкування прилеглих парків і утримання їх як музеїв. Власне, сьогодні в Україні як науковці, історики, музейні працівники, так і чиновники та бізнесмени єдині в одному – для відновлення історико-архітектурних пам’яток необхідно залучати недержавні інвестиції. Основні розбіжності в підходах полягають у тому, що для науковців на першому місці є відновлення палаців у первісному вигляді, їх дослідження і музеєфікація, тоді як для бізнесменів на першому місці стоїть можливість їх ефективного комерційного використання і одержання прибутків.

Очевидно, і досвід країн Західної Європи це підтверджує, що найбільш логічним є використання садибних комплексів як туристичних об’єктів. Вони приваблюють людей, викликають в них інтерес і в цьому запорука їх виживання.

Але тут є один важливий нюанс. Для того, щоб туристичний об’єкт став комерційно успішним, лише одного інтересу до нього замало. Безумовно, є так званий освітній або науковий туризм, в основі якого лежить природна цікавість людини і бажання вивчати минуле та здобувати нові знання. Але такий туризм не є масовим і він не містить великих можливостей для одержання прибутків.

Найбільш масовим і комерційним сьогодні в усьому світі є відпочинок. Це перш за все, можливість відволіктися від виробничих справ, насолоджуватися чистим повітрям і незайманою природою, жити у комфортних умовах, їздити на конях, велосипедах, ловити рибу, сплавлятися на човнах та багато чого іншого. У цьому переліку можуть бути і пізнавальні, освітні аспекти, але вони є лише одним із компонентів того, що прийнято називати комплексним туристичним продуктом. Саме такий продукт, за логікою, і належить створити на базі маловідомих садибних комплексів Чернігівської області.

Виходячи з цього, можна впевнено стверджувати, що у питанні реставрації, збереження та використання цієї частини національної спадщини на перше місце виходить економічний аспект. Практично, єдиним шляхом збереження й подальшої популяризації маловідомих садибних комплексів Чернігівщини є перетворення їх на рентабельні й комерційно привабливі об’єкти, залучення до пролягаючих поряд туристичних маршрутів.

Але практично існує декілька факторів що ускладнюють вирішення проблеми ефективного збереження та використання цього виду пам’яток.

По-перше, і це головне, це питання сучасного використання. Що ми маємо на сьогодні? Здебільшого, старовинні садибні комплекси Чернігівщини пристосовані до утилітарних потреб. Це розміщення на території садиб загальноосвітніх шкіл, аграрних технікумів і ліцеїв, санаторіїв. Тож, перш ніж пристосовувати ансамбль до туристичних потреб, потрібно вирішити питання з якісним переміщенням існуючих  закладів.

По-друге, розміщення закладів відпочинку та туризму на території пам’ятки не завжди сприяє її ефективному використанню. На сьогодні існує багато прикладів пристосування історико-архітектурних пам’яток для розміщення готелів, санаторіїв, баз відпочинку. Це, з одного боку, зберігає пам’ятки фізично, з іншого, особливо якщо у спорудах розміщуються заклади з лікувальним ухилом, пам’ятки стають закриті для доступу туристів, що не дає змоги оптимально використати весь історично-культурний потенціал об’єкта.

По-третє, це питання економічної доцільності пристосування значних територій садибного комплексу з усіма його будівлями, парком, парковими спорудами до нових туристичних функцій. Адже при цьому необхідні кошти на узгодження проектів та оформлення необхідних дозволів на реконструкцію, проведення будівельних робіт, зміну внутрішнього планування, проведення комунікацій, ремонт доріг і під’їзних шляхів, впорядкування парку, організація постійного нагляду за архітектурними спорудами і парковими територіями. Подібне перетворення для садибних комплексів Чернігівщини хоча й сприяє повному збереженню палацово-паркових пам’яток і вважається найбільш ефективним засобом їх використання, але ці заходи неможливо застосувати щодо всіх збережених садибних комплексів – такі дії з економічної точки зору вважаються не дуже рентабельними.

В чому ж тоді вбачається вирішення проблем фізичного та морального збереження маловідомих садибних комплексів на території Чернігівської області? Адже при сучасному стані справ через декілька років деякі з них можуть бути втрачені назавжди.

Тож для найбільш ефективного збереження, використання садибних комплексів Чернігівщини необхідно:

1.            поєднувати утилітарне призначення палацових споруд з музейними комплексами. Саме створення музею в рамках закладу, розміщеного на території пам’ятки, буде сприяти здійсненню нагляду за станом охорони, дослідженню і популяризації історії та мистецької цінності пам’ятки, перетворенню садибного комплексу на об’єкт екскурсійного відвідування;

2.            сприяти перетворенню маловідомих садибних комплексів на туристичні об’єкти. Використання пам’яток з метою їх екскурсійного відвідування є запорукою їх виживання. Для цього необхідно залучати садибні памятки Чернігівської області до пролягаючих поряд туристичних і екскурсійних маршрутів. Реалізації цього заходу сприяє вдале місцерозташування вказаних пам’яток. Дігтярі знаходяться поряд з відомими туристичними об’єктами – палацово-парковими комплексами в Сокиринцях, Качанівці та Тростянецьким дендропарком. Тиниця розташована на туристичному шляху між Качанівкою та Батурином. Вишеньки – в районі відомого туристичного об’єкта – Коропа.  Козелець – на туристичному шляху Київ – Чернігів, а Седнів – в 30 км. від самого обласного центру. Таким чином ми бачимо, що маловідомі садибні комплекси Чернігівщини мають зручний транспортний доступ, заходяться або в місцях пролягання відомих туристичних маршрутів, або поряд з ними і тому без проблем можуть бути залучені до цих туристичних маршрутів шляхом їх розширення.

3.            сприяти популяризації маловідомих садибних комплексів Чернігівщини як в Україні, так і за її межами;

4.            по можливості, залучати вказані пам’ятки до сферу впливу розташованих поряд заповідників, музеїв або новостворених музеїв-заповідників;

5.            формувати в суспільстві громадську думку, сприятливу для охорони пам’яток, популяризувати садибні комплекси Чернігівської області, і в першу чергу – серед місцевого населення;

6.            поширювати шкільну краєзнавчу діяльність. Адже відношення до історії, історичної спадщини формується з дитинства. Чому ми бачимо таке недбальство, байдуже ставлення до пам’яток з боку місцевого населення? Бо ці люди виховувалися в радянському презирстві до „пережитків буржуазії” і тому не сприймають садибні комплекси як історико-архітектурні пам’ятки, як спадщину, якою треба пишатися та яку слід оберігати. Тому важливим фактором для подальшого збереження будь-яких історико-культурних пам’яток є формування відповідного відношення у підростаючого покоління;

7.            забезпечити якісний і, головне, дійсний контроль держави та громадськості над збереженням історичного вигляду пам’яток палацово-паркового мистецтва;

8.            встановити гарантії для інвесторів, гнучке управління і свободу для розвитку туристичного бізнесу;

9.            здійснювати на практиці жорсткий контроль з боку держави за виконанням охоронного договору з боку користувачів пам’ятки, за пошкодження пам’ятки справді карати за законом (так, як і вказано на охоронній дошці);

10.        державна програма взагалі має бути зорієнтована насамперед не на витрачання бюджетних коштів на реставрації будівель, а на залучення приватних інвестицій для відновлення садибних комплексів (принаймні відносно тієї категорії споруд, на основі яких можливо створити прибуткові об’єкти).

Створення на базі старовинних садиб популярного туристичного продукту є комплексним завданням, що вимагає системних зусиль. Цілком очевидно, що така робота має сенс лише тоді, коли проект включатиме не один окремо розташований палац або садибу, а буде націлений на створення системи садибних комплексів – туристичних об’єктів.

Отже, маловідомі садибні комплекси Чернігівської області – це потужний пласт культури, який має високу естетичну, історичну, мистецьку цінність і повинен бути збережений для наступних поколінь. Ефективним засобом їх збереження та належного використання може стати перетворення маловідомих садибних комплексів Чернігівщини на туристичні об’єкти вкупі з дійсним державним і громадським контролем за їх охороною.

Література

1.            Береговський О.Б. Окремі аспекти організації вивчення та збереження культурної спадщини: порівняння вітчизняного та зарубіжного досвіду // Міжнародний досвід охорони культурної спадщини та пам’яткоохоронне законодавство України: Матеріали конф. – К.: Стилос, 2002. – С. 41–49.

2.            Вечерський В.В. Пам'ятки містобудування й архітектури України та перспективи їх використання як туристичних ресурсів // Туристично-краєзнавчі дослідження. – 1998. – Т. 1. – С. 63–68.

3.            Гайдук А.Б. Популяризація національної історико-культурної спадщини як стратегічний напрям розвитку туризму // Вісник НУ “Львівська політехніка”. Архітектура. – Львів: Вид-во НУ “Львівська політехніка”, 2005. – С. 96–101.

4.            Гусаков В. Охорона архітектурно-містобудівної спадщини України // Пам'ятки України. – 1997. – № 1. – С. 7-14.

5.            Карнабед  А.   Джерела  духовності і  культури // Гарт.–2000. – 14 квіт. – С. 13.

6.            Кифяк В.Ф. Організація туристичної діяльності в Україні. – Чернівці: Зелена Буковина, 2003. –  312 с.

7.            Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – К. 1986. – Т.1.

8.            Семенчик М. Свідки минулого // Хроніка. – 2000. – 2001. – Вип. 41 - 42. – С. 381-385.

9.            Устинов В.   Зберегти  для  нащадків   // Десн. правда.–2000.–  18 квіт.

10.        Чорненька С. І. Організація туристичної індустрії. – К.: Атика, 2006 . – 246 с. 

ДО ПИТАННЯ ПРО ВИЗНАЧЕННЯ ЧАСУ ПОБУДОВИ

ПИЛЯВЕЦЬКОГО ЗАМКУ

Невеликий населений пункт Пилява на території сучасної Хмельниччини добре відомий в українській історії. Саме тут 11—13 вересня 1648 р. в ході національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького відбулася блискуча перемога козацьких загонів над польськими військами у битві під Пилявою [1].  В результаті цієї битви Поділля і Волинь були визволені від польсько-шляхетської армії. Проте, крім архівних документів та загальних описів, ця подія не залишила сліду у вигляді будь-якої матеріальної пам’ятки, якою міг би стати нині зруйнований пилявецький замок. Загалом, із замками-фортецями Поділля й Волині за козацької доби пов'язано чимало важливих історичних подій. Інтереси захисту Украї­ни від татаро-турецької агресії, а також піднесення національно-визвольної боротьби проти польської феодальної шляхти зумовлюва­ли потребу зміцнення і розбудови укріплень. Хід військових операцій козацьких військ часто проля­гав через ці фортифікації. Зведені в цілому для охорони від нападів татар і турок з півдня, замки-фортеці в процесі Визвольної війни часто були форпостами польської королівської армії. Тому козакам доводилося їх штурмувати.

Як відомо з письмових джерел, восени 1648 р. Хмельницький здобув Пилявський замок [2]. Таким чином, замок безсумнівно був наочним свідком тих знаменних подій 1648 р. Але, на жаль,  до нашого часу пам’ятка не збереглася – на її місці зараз знаходиться кар’єр.

Але й до сьогодні ще немає єдиної думки щодо того, коли саме було побудовано замок у Пиляві? Для вирішення цього питання потрібно проаналізувати всі дані, що можуть пролити світло на час заснування пам’ятки.

На сьогодні від Пилявецького замку не залишилося навіть фрагментів руїн. Ще в1920-ті роки фортеця зберігалася в напівзруйнованому стані в вигляді двох башт та муру між ними [3, с. 83]. Але зараз від неї вже нічого не залишилося. Тож, вирішуючи питання про заснування Пилявецького замку, ми можемо звернутися до письмових джерел та фотографій північно-західного боку Пилявецького замку, що були зроблені на початку ХХ ст.

Судячи з письмових джерел, Пилявецький замок було засновано в 40-х роках XVII ст. До речі, сама місцевість була відома ще з початку XVI ст. Поселення з назвою Пилявці існувало коло Межибожа здавна. В податкових списках Пилявці значилися в 1530 р. як два оподаткування та млин, 1566 р. - 11 плугів та декілька млинів [4, с. 183].

У першій половині XVII ст. за 5 км. од Пилявець були ґрунти села Голинчинець, що знищили його колись татари; належали вони Ядвизі Бельзецькій, фундаторці домініканського кляштора в м. Мурафі (на Могилівщині). По кляшторній фундації цієї пані Голинчинські ґрунти перейшли до мурафських домініканців. Король Владислав ІV в 1640 р дає право домініканам закласти на Голинчаньких ґрунтах місто Пиляву і для кращої охорони збудувати замок [5, с. 82].  Місту надали магдебурзького права, на 8 років звільнили мешканців міста від податків, щоб підвищити рівень економічного розвитку.

Замок містився на правому боці ріки Іква. Ю.Й. Сіцинський, на основі дослідження решток замку та малопомітних валів і ро­вів, стверджує, що замок був   квадратний у плані з довжиною боку при­близно 50 метрів. Вся площа замку, за його розрахунками, займала щось приблизно  1/4 гектару.

Але незабаром вже новозаснованому містечку Пиляві та Пилявському замкові судилося зіграти значну роль в історії за часів національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Здобувши восени 1648 р.  Пилявський замок, Хмельницький зробив в ньому штаб-квартиру, де підписував угоди з татарами та проводив переговори з поляками, чекаючи на кримську допомогу.

Таким чином, виходячи з письмових джерел, ми бачимо, що Пилявецький замок було побудовано в період між 1641 р. та 1647 р. зусиллями ордену домінікан. Оскільки в 1640 р. було лише отримано дозвіл на будівництво замку, а вже в 1648 р. його не лише захопив Б. Хмельницький, а й зробив своєю штаб-квартирою. Останнє свідчить про те, що замок на той час уже існував як завершений фортифікаційний об’єкт.

На другу чверть  XVII ст. як на час побудови замку вказують і археологічні дослідження місця Пилявецької битви, проведені в 1990 – 1991рр. археологічною експедицією під керівництвом наукового співробітника ІА НАНУ Лариси Іванівни Виногродської. Експедицією було зроблено величезний обсяг робіт по вивченню топографії, місцевих переказів та проведено археологічне дослідження частини села, де колись знаходився Пилявецький замок. В результаті цієї копіткої роботи було науково зафіксовано місцезнаходження та археологічний матеріал, типовий для XVII ст., на місці зруйнованого кар’єром замку [6, с. 89 - 106].

Але, чи насправді Пилявецький замок було збудовано в період між 1641 р. та 1647 р.?

Відповісти на це питання допоможуть архітектурний аналіз, і аналіз фортифікаційної мережі, що склалась на той час у регіоні навколо Пиляви.

В першу чергу звернімо увагу на архітектурний аналіз замку. На жаль, його можна зробити лише на основі існуючих фотографій і плану Пилявецького замку, зробленого Ю. Сіцинським, що проводив дослідження фортеці на початку ХХ ст.

Перш за все, слід звернутися до історії архітектури і з’ясувати, які саме тенденції простежувалися в фортифікаційному будівництві на Подільських землях початку та середини XVII ст.

Наприкінці XVI – першій половині XVII ст. більшість приватновласницьких замків будувалися не як фортеці, а як укріплені садиби. Цьому сприяла поява нового бастіонного типу фортифікаційного будівництва, що з кінця XVI ст. розповсюджується в Європі й з’являється в Україні. Головну функцію оборони в таких замках брали на себе земляні укріплення бастіонного типу. Ознаками бастіонної фортеці є прямі лінії стін, кутове проектування, дуже низькі, але широкі башти, й масивні, товсті, але дуже короткі стіни. На першому ярусі таких низьких і широких башт знаходилися гармати, в нижньому ярусі – спеціальні кімнати, каземати. За проектом бастіон має п’ятикутну форму. Для захисту від обстрілу нападаючих фланги будувалися з просуванням назад і досить приземисто, так, що створювали подвір’я.

В Україні є багато замків, збудованих у другій половині XVI – першій половині XVII ст. і всі вони збудовані за бастіонним типом.

Якщо поглянути на збережені фотографії Пилявецького замку, то можна бачити, що його фортифікації не відносяться до принципів побудови замків бастіонного типу [7, с. 82]. На фото зображенні можна бачити західно-південний бік замку з двома п’ятигранними баштами на кутах і замковий мур між ними, посередині якого знаходиться в’їзна брама. За свідченнями Ю. Січинського, між баштами знаходились мури двохповерхового   будинку   завдовжки   50 м. і зав­ширшки 10 м. Посередині довжини того  будинку була  в'їзна   брама з ґан­ком. Зовні стіни того будинку не мали вікон, а тільки амбразури на середині висоти (по три з кожного боку   брами),   а вверху   і  внизу   стрільниці. П'яти­гранна башта на північно-східному розі була трьохповерхова з четвертим під­вальним поверхом, який виступав ширше від трьох горішніх поверхів. Кожен поверх мав п'ятигранне склепіння. Стінка кожної  гранки  башти   має в середині 4 м. довжини, крім одної, що прилягала до рогу замку і мала завдовжки 5,7 м. У двох горішніх поверхах були вікна, а в долішному   поверсі   амбра­зури й дуже вузькі стрільниці (ширина зовні 8 см. при висоті в 20 см.). Друга башта, на час дослідження Сіцинського, збереглася гірше, вона була також трьохповерховою і п'ятигранною. На двох інших кутах замку теж були башти, що не збереглись до початку ХХ ст., оскільки були розібрані ще раніше власниками замку.

Аналізуючи ці дані, можна віднести фортифікації Пилявецького замку до бастейного типу, що з’явився у XV та розповсюдився у XVІ ст. Виникнення бастейного типу було пов’язано з появою та розповсюдженням вокальної зброї, що викликало необхідність модернізації існуючих укріплень. Удосконалення були спрямовані на потовщення стін, зведення нових та надбудову й зміцнення існуючих веж.

У XV – першій половині XVІ ст. виявилося, що старі укріплення не задовольняють нових вимог. Товщина старих стін та їхня висота стали недостатніми; крім того, кількість башт, бійниць та їхня форма теж не відповідали вже вимогам довготривалого захисту. Замість старих з вузьким щілиноподібним отвором назовні починають робити бійниці з вузькою щілиною  посередині стіни і з широким розтрубом назовні й усередину, що забезпечувало зручність маневрування під час стріляння. Для кращого захисту підошви від ворога виникла потреба більшого числа бійниць. Тож в усіх старих замках, збудованих до сер. XV ст. проводяться великі реконструктивні роботи по збільшенню висоти стін, башт, та зміни форми й кількості бійниць. Новозбудовані замки будуються за принципами бастейної системи [8].

Якщо поглянути на зображення Пилявецького замку, то можна бачити, що його фортифікаційні укріплення відповідають принципам побудови замків бастейного типу, що існував у XV – XVІ ст. на землях Поділля.

Тож у підсумку ми бачимо, що архітектурні форми та принципи фортифікації Пилявецького замку зовсім не відповідають даті його побудови, зазначеної в письмових документах – 40 роки XVІІ ст. На той час в Україні вже давно склалася й була широко поширена бастіонна система фортифікацій. Якщо будувався новий замок, то він зводився за принципами бастіонного типу (наприклад, замок у Старокостянтинові 1561 – 1571 рр., що знаходиться на північ від Пиляви). Тож постає питання, чому домінікани, зводячи у 1640-х роках замок для кращої охорони краю, звернулися до старої, анархічної форми побудови фортифікацій, що не використовувалася вже більш ніж півстоліття? Чи може, замок на той час вже існував й святі отці лише поновили його, заклавши навколо нове місто Пиляву? До того ж, збудувати замок, довжина стін котрого була 50 метрів та який мав чотири п’ятикутні вежі, за кошти домініканців в такий короткий термін, мабуть що було нереальною справою. Більш вірогідно, що домінікани поновили старі фортифікації шляхом підвищення стін та башт, удосконаленням бійниць, зробивши замок більш придатним до оборони, як того вимагало XVІ ст., завдяки чому Пилявецький замок набув рис замку бастейного типу. Подібне поновлення цілком вірогідно могло знайти відбиття в документах як побудова нового замку. Тим більше, що такі приклади вже є (розбіжності  в виявленні дати побудови Жванецького замку, замку в Рихті)  [9, 10].

З датою побудови замку у 40-х рр. XVІІ ст. не стикуються і результати аналізу фортифікаційної мережі, що склалася навколо Пиляви на початку XVІІ ст. На цей час Пилява знаходився серед густої мережі фортифікаційних укріплень, що оточували місто з усіх боків [11].

Зі сходу розташовувалися замки в Старій Сеняві та Сеняві Новій, поява яких пов’язана з фортифікаційною діяльністю роду Сенявських, звідки поселення й отримали свою назву.

Рід Сенявських, про який в історичних джерелах згадується як "руські воєводи", "українські феодали", відзначався надзвичайною відданістю королям Речі Посполитої, а тому насамперед дбав про оборонність земель.

Спочатку польський король Сигизмунд І надав землі шляхетському роду у Старій Сеняві, звідки, до речі, й походить назва нинішнього районного центру на Хмельниччині. У 1543 році король Сигизмунд І дав дозвіл Миколаєві Сенявському, воєводі Белзькому, закласти місто з магдебурзьким правом і назвою Сенява (пізніше назва трансформувалась у Стару Сеняву). Микола Сенявський турбувався про безпечність українських коронованих земель від набігів татарів та кримчаків і тому в другій половині ХVІ ст. тут споруджено фортецю – один з опорних пунктів польської шляхти на Поділлі. У цей же час Сенявський споруджує дерев'яний костьол, а також інші оборонні об'єкти [12].

Потім, в1563 році на березі р. Ікви Ієронім Сенявський засновує місто Нову Сеняву, яке посилює фортифікаційними укріпленнями (тепер – с. Нова Синявка, Старосинявський р-н, Хмель­ницька обл.) [13, s. 275].

На південному сході від Пиляви, на березі р. Південного Бугу знаходилося місто Новокостянтинів. Засноване в 1600 р. волинським воєводою князем Олександром Острозьким за привілеєм короля Сигізмунда III як прикордонне поселення, воно мало  власні фортифікаційні укріплення [14].

Підступи до Пиляви на південному сході були прикриті фортецями в Хмільнику та Літині.

Укріплене поселення в Хмільнику на той час вважалося одним з головних оборонних пунктів на українському порубіжжі і повинно було стримувати можливе пересування неприятельських військ уздовж р. Південного Бугу вглиб краю.

Про стан фортифікацій замку та міста у XV ст. доку­ментальних відомостей не віднайдено. Але у 1500 році замок був відбудований після руйнівних татарських набігів кінця століття. У 1512 році староста Предслав Лянцкоронський знову укріпив поселення і утримував у замку постійний гарнізон [15].

У 1571 році замок був оточений валом та глибоким ровом. До замку через р. Пів­денний Буг вів міст, що закінчувався біля брами в одній з веж. Крім надбрамної вежі існувало ще шість триповер­хових веж. Вежа "Стражниця" мала чотири поверхи. П'ять веж були новозбудованими. У декотрих перший поверх зроблений подвійною стіною, засипаною глиною. Стіни були з фланкуванням, але не повсюди накриті дахом. Вежі збу­довані з широкими площадками для гармат та стрільницями на усі сектори [16, с. 357].У 1620 році під час татарського набігу замок, вірогідно, був узятий штурмом і зруйнований, ос­кільки потрапив у полон староста Миколай Струсь [17, с. 154]. Фортифікації відбудовані до середини XVII ст.

Літинський замок розташовувався на острові, утвореному р. Шмиківкою (притокою р. Згара) біля їхнього злиття. Укріплення знаходились на правобічному відгалуженні Кучманського шляху, займаючи вигідне обо­ронне положення. Заснування замку відноситься до кінця XVI ст. У 1578 році прикор­донний урядовець Станіслав Лащ за королівським дозволом "по потребе сильнейшей от неприятеля" укріпив містечко. З того часу Літин стає старостинським замком. [18, с. 154].

Південні підступи до Пиляви прикривали фортеці у Летичеві та Меджибожі.

Летичівський замок побудований у першій поло­вині XV ст. Теодором Бучацьким і знаходився на Кучманському шляху [19, с. 254].  Замок піддавався неодноразовим нападам татарських загонів і в кінці століття перебував у зоні їх активної діяльності, хоча укріплення не переставали існувати [20, с.17].

Новий замок був збудований кам'янецьким старостою Миколаєм Потоцьким своїм коштом у кінці XVI ст. Фортифікації складалися з восьми триповерхових башт. Роль мурів виконували кам'яні будинки, розташовані між баштами. Верхи будинків були пристосовані під бланки та накриті. Наприкінці 1620-х років під час старостування Стефана Потоцького він був головним центром оборони одного з найбільших українських прикордонних староств [21, с.18].

Фортифікації Меджибожа розміщувалися на мису у місці злиття рік Південного Бугу та Божка на з'єднанні Кучманського та Чорного татарських шляхів. Замок у Меджибожі за своєю площею та потенціалом укріплень у західній частині при­кордонного українського пасу поступався лише Кам'янцю. Такою ж визначною було і його роль у обороні порубіжжя. В XV ст. замок існував як королівський. У другій чверті століття Меджибіж стає приватним поселен­ням у володіння родини Сенявських.

На початку XVII ст. була побудована головна східна башта замку на самому мисі біля злиття рік Південного Бугу та Божка. її обриси мали складну форму, яка дозво­ляла організувати систему перехрестного вогню на цьому боці замку.

 Добре виступаючий кут башти давав можливість вести фланговий вогонь уздовж мурів замку. Крім того були побудовані три нових кам'яних башти. Вони схожі на бастеї значних розмірів, одна з яких у плані була восьмикутною і охороняла замкову браму, а дві інші - п'ятикутними [22, с. 93].

З заходу і північного заходу Пиляву прикривали замки-фортеці у Старокостянтинові та Красилові.

Замок-фортецю у Старокостянтинові засно­вано у 1561 р. [23].  Будівництво фортеці було завершено через десять років.

У 1444 р. великий литовський князь Свидригайло видав жалувану грамоту своєму слузі Михайлу Олехновичу на кілька поселень в Кременецькому повіті, в тому числі і на Красилів на Случі [24]. На початку ХVІ століття Красилів поступово перетворюється в адміністративний центр Кузьминської волості. Тут будується фортеця, її комендант вже керує всіма збройними силами краю. Великих спустошень Красилів зазнав лише в роки Національно-визвольної війни середини ХVІІ ст.,  що призвели до повного занепаду міста.

Таким чином, на початок ХVІІ ст. Пилява знаходилася серед розгалуженої мережі фортифікаційних укріплень, що захищали місто з найуразливіших боків – з півдня та південного сходу від татарської навали. І серед невеликих приватних замків – могутні державні фортеці в Хмільнику, Літині, Меджибожі, Летичеві.

Як ми бачимо, вказані укріплення були побудовані майже в один період – у другій половині XVI ст. З цієї хронології випадають лише замки в Меджибожі, Летичеві та Хмільнику, час заснування яких припадає на більш ранішні часи, але наприкінці XVI ст. вони були перебудовані в руслі нових фортифікаційних віянь. Наведені дані дозволяють говорити про єдину кампанію спорудження замкових фортифікацій в районі навколо Пиляви. Тож постає закономірне питання: чи не міг замок у Пиляві бути побудованим в руслі єдиної кампанії спорудження замкових фортифікацій в даному  районі в середині – другій половині XVI ст., на той час як в 40-х рр. XVIІ ст. його було лише поновлено? До того ж, це питання підтверджується й результатами архітектурного аналізу замкових фортифікацій.

Таким чином, можна зробити висновок, що поселення, відоме як село Пилявці в 1520-30-х роках вже в другій половині XVI ст. мало укріплений замок, збудований в руслі єдиної фортифікаційної кампанії району. У 1640 р. поновлення замку з метою кращого забезпечення краю від нападів татар на цьому відтинку Кучманського шляху було фінансоване новим власником поселення - Домінікан­ським орденом. Тоді ж Пиляві надане магде­бурзьке право і статус містечка.

Отже, ми бачимо, що питання виникнення Пилявецького замку вимагає більш ґрунтовного вивчення, що відкриває перспективи для нових досліджень в цьому напрямку.

Список джерел та літератури

1.            Документы об освободительной войне украинского народа 1648 - 1654 гг. – Киев, 1965. – 825 с.

2.            Історія України в документах і матеріалах. - К., 1941. – Т.З: Визвольна боротьба українського народу проти гніту шля­хетської Польщі і приєднання України до Росії (1569-1654 рр.). –  291 с.

3.            Сіцинський Ю. Оборонні замки Західного Поділля XIV – XVII ст. - Кам’янець – Подільський, 1994. – 96 с.

4.            Biakowski L. Podole w XVI wieku. Rysy spoleczne i gospodarcze. – Warszawa, 1920. – S. 230.

5.            Сіцинський Ю. Оборонні замки Західного Поділля XIV – XVII ст. - Кам’янець – Подільський, 1994. – 96 с.

6.            Виногродська Л.І. Історико – археологічні дослідження поблизу с. Пилява Хмельницької області (до локалізації місця Пилявецької битви) // Археологія. – № 1. –  1977.

7.            Сіцинський Ю. Оборонні замки Західного Поділля XIV – XVII ст. - Кам’янець – Подільський, 1994. – 96 с.

8.            Нельговский Ю.А. Некоторые особенности замков Подольских земель Украины XVI - начала XVII вв. // Архитектурное наследство. - М., 1979. - С.89-96.

9.            Пламеницька Е.М. Малодосліджені фортифікації містечка Жванця на Поділлі // Пам’ятки України. – 1997 .- ч.3. – С. 88 – 95.

10.        Сіцинський Ю. Оборонні замки Західного Поділля XIV – XVII ст. - Кам’янець – Подільський, 1994. – 96 с.

11.        Замки – фортеці Волині і Поділля // Археологія доби українського козацтва XVI – XVIIІ ст. – К., 1997. – С. 164 – 180.

12.        Архив  Юго-Западной  России,  издаваемый  Временной Комиссией   для   разбора  древних   актов,   учрежденной   при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К.,1863. -.4.3. -Т.І.- 453 с.

13.        Szezygiel R. Lokacje miast w Polsce XVI wieku. – Lublin, 1989. – 358 s.

14.        Володіння князів Острозьких на Східній Волині ( за інвентарем 1620 року ) / пер. І.Ворончук . – К., 2001. – 320 с.

15.        Грушевский М.С. Южнорусские  господарские  замки  в половине XVI века. Историко-статистический очерк. - М., 1890 - 33 с.

16.        Мальченко О. Укріпленні поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводства (XV - середина XVII ст.). – К., 2001 – 379 с.

17.        Гульдман В.К. Памятники старины Подолии. – Каменец-Подольский, 1901. – 401 с.

18.        Архив  Юго-Западной  России,  издаваемый  Временной Комиссией   для   разбора  древних   актов,   учрежденной   при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – К., 1869.- 4.5.- Т.1. - 637 с.

19.        Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – СПб.,1844.-Т.1.- 428с.

20.        Грушевський   М.С. Опис Подільських замків Скали, Кам'янця,  Смотрича і Летичева й їх доходів,   1494 року // ЗНТШ. - Львів, 1895.- Т.7. - С.1 -18.

21.        Грушевський   М.С. Опис Подільських замків Скали, Кам'янця,  Смотрича і Летичева й їх доходів,   1494 року // ЗНТШ. - Львів, 1895.- Т.7. - С.1 -18.

22.        Нельговский Ю.А. Некоторые особенности замков Подольских земель Украины XVI - начала XVII вв. // Архитектурное наследство. - М., 1979. - С.89-96.

23.        Володіння князів Острозьких на Східній Волині ( за інвентарем 1620 року ) / пер. І.Ворончук . – К., 2001. – 320 с.

24.        Грамоты Великих князей Литовских с 1390 по 1569 гг. / Собр. и изд. под ред. В.Антоновича, К. Козловского. – К., 1868.- 136  с.