ЗАМОК У ПАНІВЦЯХ: ПРО ЩО МОВЧАТЬ  РУЇНИ

Панівецький замок відноситься до невеликих фортифікаційних споруд замкового типу. А оскільки Панівці знаходяться зовсім близько від славетного Кам’янця–Подільського з його унікальним Старим Містом, Старим і Новим замками, то любителі старовини, поціновувачі середньовічних фортифікацій прямують до Кам’янця, залишаючи поза увагою навколишні замки, в тому числі й Панівці.  А даремно ...... Похмурі руїни Панівецького замку можуть розказати багато цікавого.

Свого часу Панівці, яке історики відносять до найдавніших поселень Кам’янець-Подільського району, належали польському роду Потоцьких, багато представників якого залишили свій слід в історії. Саме Ян Потоцький, воєвода Брацлавський та староста Кам’янецький, будує у Панівцях на основі давніх стін кам’яний замок. Місце для фортеці було вибрано ідеально: на високому мисі, що омивається з трьох сторін водами р. Смотрич, а на півдні переходить у плато, що давало змогу вартовим замку контролювали річку.

Новозбудований кам’яний замок одразу став відомим на все Поділля, але не завдяки військовим подіям, а тим, що тут влаштували свій релігійно-освітній осередок представники однієї з протестантських течій – кальвіністи. У другій половині XVI століття, коли в Західній Європі почалася антиреформаторська реакція, переслідувані протестанти знаходили притулок у віддалених закутках Польщі. І Ян Потоцький, будучи захоплений релігійним раціоналізмом, дає притулок кальвіністам у своєму маєтку.

Облаштувавшись у Панівецькому замку, послідовники вчення Кальвіна розгорнули активну діяльність: південно-західну башту перебудували на кірху (або „Збор”), між двома баштами до південної стіни прибудували двоповерховий корпус колегіуму, на першому поверсі палацу розмістили власну друкарню, з якої виходили видання, направлені проти папства (вважається, що заснована 1600 р. це була перша друкарня на Поділлі). За високими кам’яними стінами кальвіністи відкрили навіть два освітні заклади – нижчу школу й вищу або Академію. Щороку на утримання Академії, яка мала цілих три класи – теософський, філософський і гуманістичний, Ян Потоцький виділяв 4 000 злотих.  

У 1611 р. Ян Потоцький, взявши участь у Московському поході, помер під час облоги Смоленська. Його спадкоємці – католики за віросповіданням, вигнали кальвіністів з Панівець, перетворили кірху в римо-католицьку каплицю. Єретицькі видання було урочисто спалено на центральній площі Кам’янця–Подільського при багатолюдному натовпі.

Згодом у замку,  вийшовши заміж за Стефана Потоцького, проживала Марія Могиляка, дочка молдавського господаря Ієремія Могили, сестра Петра Могили – просвітителя, засновника Києво-Могилянської академії.

 Панівці увійшли і в біографію Устима Кармелюка. На шляху до заслання Кармелюка та його побратима Данила Хрона у військову частину в Криму перша зупинка відбулася у Панівцях. Вночі вони втекли з підвалу замку. Це була перша втеча Кармелюка.

Панівецький замок вважався одним з найнеприступніших замків Південного Поділля. На початку XVIІ ст. він двічі витримав натиск турецької навали: в 1621 р. під його стінами стояв султан Осман, а в 1633 р. замок намагався захопити Абазай-паша. Уцілів Панівецький замок і під час землетрусу 1620 р., який тривав чверть години не лише в Кам’янці, а й у Молдові та Туреччині. І лише в 1651 р. замок завдяки зраді місцевого мешканця штурмом взяли козацькі війська під керівництвом полковника Філона Джердалії  та спустошили його. Бачив замок діячів Барської конфедерації, які у 1768 – 69 рр. захопили та трохи підновили оборонні споруди. Після цього замок почав занепадати, тож коли на початку ХІХ ст. ним заволоділи пани Старжинські, вони застали вже руїни, відновлювати які не було сенсу. Тож Старжинський обмежився тим, що поновив палац, та засадив деревами замкове подвір’я.

Залишки замку досі залишаються домінантою півострівної частини селища, знаходячись в середній частині високого мису, складеного з міцних силурійських вапняків, що на 40-45 метрів підноситься над рівнем річки.

Від замкового комплексу збереглися лише фрагменти оборонних стін та веж. На диво, та частина замку, що колись служила прихистком кальвіністам, збереглася у відносно цілісному вигляді. Дивлячись на колишній костел, прибудований у 1907 р. до вежі-кірхи, можна уявити як колись виглядав кальвіністський Збор. Причому з кірхи було знято верх до фриза, а сама колишня кірха стала вівтарної частиною костелу. А двоповерховий будинок, симетрично розташований  по обидва боки добре збереженої надбрамної вежі при південній оборонній стіні, і є колишнім кальвіністським колегіумом XVI cт.

В радянські часи в колишньому колегіумі розмістили сільський будинок культури, а з часів незалежності замкові споруди разом з колишньою кірхою займають сільські установи. 

Ще однією принадою Панівецького замку є підземелля. Підземна частина замкового подвір’я пронизана справжніми лабіринтами. На відміну від надземних оборонних споруд, підземелля збереглися у цілісному вигляді. Цим ми завдячуємо панам Старжинським, за часів яких вони були розчищені для господарських потреб.

В 70-х рр. ХІХ ст. у підземеллі панський садівник випадково натрапив на кам’яний підвал. Не відаючи, що робить, він викинув кістки, які там знаходилися, а склеп перетворив на погріб. Після цього випадку пригадалися давні перекази, що й після смерті бунтівна душа єретика Яна Потоцького, похованого під каплицею у склепі,  не знайде вічного спокою.

ФОРМУВАННЯ ЕКСПОЗИЦІЙНОГО ПРОСТОРУ 

ШЛЯХОМ КОМПЛЕКСНОГО  ВИКОРИСТАННЯ 

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО СЕРЕДОВИЩА 

(НА ПРИКЛАДІ ІСТОРИЧНОГО ЦЕНТРУ м. ОХТИРКА)

На початок ХХІ ст. як найбільш розвиненими країнами світу, так і міжнародними пам’яткоохоронними організаціями були суттєво переглянуті підходи до охорони історико-культурної спадщини, які проголошують комплексну охорону історико-культурного середовища, сформованого як з видатних пам’яток спадщини, так і об’єктів рядової забудови, природних ландшафтів і т. д., що відбивають спосіб життя традиційного населення [6].

На практиці для втілення нових підходів залучають музейні засоби презентації, що дозволяє сформувати єдиний експозиційний простір на основі комплексного історико-культурного середовища. Яскравим прикладом такого середовища є історичний центр м. Охтирка Сумської області. Наявність старої забудови у сукупності зі значною кількістю видатних пам’яток культової архітектури на порівняно невеликій площині районного центру вирізняє Охтирку серед інших історичних малих міст Слобожанщини, що вимагає особливої уваги до збереження цього середовища як відображення матеріальної та духовної культури Слобідської України.

Враховуючи, що підходи до комплексної охорони історико-культурних пам’яток були суттєво переглянуті за останні десятиліття, база досліджень і публікацій, в яких розв’язується дана проблема, знаходиться в стадії формування. Принципи використання історико-культурних ландшафтів міського середовища розглянуті в роботах С. Д. Дахіна [5], С. О. Наумова [7], Д. Е. Гришанкова [7]. Історичне середовище як пам’яткоохоронну категорію розглядає Л. В. Прибєга [10]. За останні роки з’являються роботи по залученню музейних засобів презентації до пам’яткоохоронної справи – наукові статті С. Є. Грачової [4], Т. І. Герасименко [3], І. Ю. Гладкого [3].

Загалом, для української науки охорона культурної та історичної спадщини зводиться до охорони окремих видатних пам’яток. Так, пам’ятки культової архітектури м. Охтирка Сумської області були досліджені й описані науковцями НДІТІАМ [6]. В 1988 р. було складено історико-архітектурний опорний план та проект зони охорони пам’яток м. Охтирки як одного з історичних міст України за авторством В. В. Вечерського.

Тож на сьогодні виникає необхідність не лише ознайомлюватися з передовим пам’яткоохоронним досвідом, а й адаптувати його до українських реалій, зокрема до конкретних історико-культурних ландшафтів.

Тож метою статті є дослідження можливостей формування експозиційного простору шляхом комплексного використання історико-культурного середовища історичного центру м. Охтирка як відображення новітніх підходів до охорони історико-культурної спадщини.

На сучасному етапі розвитку пам’яткознавства збереження та регенерація історико-культурної спадщини розкривається двома основними тезами. По-перше, спадщина несе в собі культурні та цивілізаційні коди нації. На них грунтується ідентичність як окремих міських товариств, так і нації в цілому. По-друге, об’єкти культурної та історичної спадщини є важливим активом сучасних міст, який може приносити прибуток й істотно впливати на їх економічний розвиток [7].

У ряді країн, насамперед у країнах Європи, регенерація та інтеграція культурної та історичної спадщини все частіше розглядаються як рушійна сила розвитку історичних міст в цілому (heritage-led regeneration) [1, 156]. Серед засобів інтеграції пам’яток в господарське життя сучасного міста та введення їх в економічний оборот („віталізації” історико-культурної спадщини) чільне місце посідають розвиток культурного і пізнавального туризму та створення на базі об’єктів спадщини туристичних продуктів і брендів [7].

В Україні нові підходи до охорони пам’яток майже не реалізовуються, оскільки традиційно цінність вітчизняних пам’яток вважається незначною щодо таких туристичних центрів, як міста-музеї Європи. На той час як встановлено, що привабливі туристичні продукти можуть створюватися і на базі скромної спадщини за рахунок використання в пам’яткоохоронній практиці музейних засобів презентації (музеєфікації) [13, 275]. Споруди, що творять історичні міста та села, не обов’язково мусять мати унікальну цінність, вони формують власне історико-культурне середовище з огляду на виразні просторові, технологічні та пластичні характеристики, які органічно пов’язують їх.

Така тенденція дозволяє  формувати єдиний експозиційний простір за рахунок комплексного використання історико-культурного середовища в цілому. Яскравим прикладом втілення нових підходів до використання історико-культурної спадщини може слугувати історичний центр м. Охтирка Сумської області.

Охтирка – одне з міст Слобожанщини, засноване в сер. XVII ст. До кінця XVII ст. прикордонний острог став потужною фортецею і батьківщиною Охтирського козацького полку. На період утворення Слобідсько-Української губернії (1765 рік) це було найбільш заселене місто Слобожанщини [8, 92].

Серед інших історичних малих міст Слобожанщини Охтирка посідає чільне місце завдяки порівняно найбільшій збереженості історичного центру, забудованого двоповерховими будинками XVIІI – XIX століть. Як і всі міста Слобідської України, Охтирка мала хаотичну забудову. Ядро міста становила фортеця, що займала домінуюче в стратегічному відношенні місце, а навколо розбігалися, вписуючись в рельєф місцевості, вулички з житловими садибними будівлями, які розташовувалися довільно, без певного регулярного порядку [8, 93]. В міському силуеті до нині домінують величні куполи охтирських храмів, кожен з яких – неповторний як за своєю архітектурою, так й історією.

Розглядаючи Охтирку як своєрідний музей під відкритим небом, виникає необхідність створення експозиційного простору, який би об’єднував в єдине ціле всі елементи історико-культурного міського середовища. Загальний експозиційний простір складається з декількох майданчиків, пов’язаних з конкретними історико-культурними об’єктами.

Центральний експозиційний майданчик – це площа, де колись знаходилась Охтирська фортеця. Вона мала форму неправильного чотирикутника та займала територію нинішнього центру міста – від річки до площі, де розташований нині Покровський Собор (будівля собору знаходилась за межами фортеці) [8, 94].

Наступний експозиційний майданчик – архітектурний ансамбль Свято-Покровського собору, який складається з трьох окремих споруд.

                                                   Свято-Покровський собор

       

Центральна споруда ансамблю – Свято-Покровський собор – візитна картка міста. Будівля виконана в стилі українського бароко за проектом російського архітектора Д. В. Ухтомського (керував роботами архітектор С. Дудинський). Місцем будівництва собору було обрано місце, де священик Данило Полянський в 1739 р. знайшов унікальну ікону з образом Богородиці з непокритою головою (Охтирська Божа Матір). Ікона була викрадена в 1903 році, зараз в храмі зберігається її копія. Частину коштів на будівництво собору виділила імператриця Єлизавета, яка відвідала місто в 1744 році. Будівництво тривало 15 років і було завершено в 1768 році. Будівля була пошкоджена під час Другої світової війни, відреставрована в 1970-72 рр. [2, 100].

Об’ємно-просторове рішення храму унікальне і не має аналогів в архітектурі українського бароко. Храм одноповерховий, але (за російською традицією) ззовні зорово розділений на два поверхи. За формою собор схожий на корабель. Внутрішній простір – високий, в ньому збережений вишуканий ліпний барочний декор. Художню цінність цієї пам’ятки архітектури мають і використані в її внутрішньому вбранні елементи образо­творчого мистецтва. Інтер’єр прикрашений пілястрами з капітелями іонічного ордера, настінним живописом. У роботі над іконостасом брав участь відомий художник І. С. Саблуков, але оригінальний іконостас було втрачено [9, 13].

Введенська церква

Поряд з Покровським собором розташований ще один цікавий в архітектурному відношенні храм – Введенська триярусна церква-дзвіниця.  Побудована вона в 1784 році за проектом харківського архітектора П. Ярославського. Виконана в стилі бароко з елементами класицизму. Має центричну пірамідальну композицію і складається з трьох ярусів, встановлених на невисокому цоколі. У першому ярусі розміщена церква, два верхніх призначені для дзвонів. Споруда вирізняється добре знайденими пропорціями кожного ярусу і чіткістю силуету. Гармонійна, стрімка церква завершена фігурою апостола Андрія, що тримає хрест [9, 13].

Церкву Різдва Христового, що входить до ансамблю Покровського собору, називають ще „Графської церквою”, оскільки зведена вона була на кошти графині А. Чернишової.

Церква Різдва Христового

Храм побудований в стилі класицизму, цегляний, потинькований. У плані має складну конфігурацію, симетричну по повздовжній осі. До середнього підвищеного об’єму примикають знижені вівтарна частина, а по боках – прямокутні в плані об’єми з ще більш низькими прямокутними прибудовами. Головний вхід прикрашений портиком з чотирма колонами тосканського ордеру. Храм оригінальний за своїм об’ємно-просторовим і декоративним вирішенням, більше схожий на палацову споруду, ніж на культову [9, 14].

Окремим експозиційним майданчиком є Спасо-Преображенська церква, розташована в самому центрі Охтирки. Невеликий храм у візантійському стилі побудований за проектом архітектора В. Нємкіна замість дерев’яної Преображенської церкви, заснованої ще в XVIII в. Проект нового кам’яного храму був схвалений і прийнятий в 1904 р., і вже через рік церква була освячена. Будівництво велося на пожертвування міщанина Г. Чикало. Раніше над храмом височіла нині втрачена дзвіниця, на другому ярусі якої розміщувався дзвін вагою 5 тонн [12, 278].

Спасо-Преображенська церква

Далі інших від центру знаходиться храм Архангела Михаїла (Михайлівська церква) – будівля оригінальної архітектури, яка формує ще один експозиційний майданчик. Храм був побудований з червоної цегли в 1884 році як військова церква і вражає своїм неповторним стилем, в якому гармонійно поєднуються декоративні елементи російської, візантійської та романської архітектури.

Прямокутний за планом храм Архангела Михаїла з главами – кульками на тонкий „шиях” розділений арками на три нефи. Особливістю декору інтер’єру Михайлівської церкви є протягнутий під люнетами пояс глибоких напівциркульних ніш з творами станкового живопису [12, 281].

Храм Архангела Михаїла

Величний храм Георгія Побєдоносця в Охтирці також відомий як Юріївська церква. Його історія починається з 1660 р., коли в Охтирці була побудована перша Георгіївська церква. Згодом її неодноразово реконструювали зусиллями гусарського полку Д. Давидова, але в 1860 р. замість зношеного храму було вирішено побудувати новий. Будівництво тривало 45 років. Храм освятили тільки в 1905 р. Церква хрестоподібна за планом, увінчана однією главою на високому потужному барабані. Завдяки вдалому компонуванні та формі сприймається як монументальна споруда [12, 284].

Храм Георгія Побєдоносця

Окремий експозиційний майданчик – Свято-Троїцький монастир, заснований в 1654 р. в мальовничій місцині на вершині Монастирської гори на березі Ворскли. У 1917 р. Охтирський монастир було закрито, його споруди практично знищено. Від монастирського ансамблю збереглася лише дзвіниця. Але територія колишнього монастиря на високій лісистій горі, навколо якої в’ється р. Ворскла, є визначним місцем, елементом єдиного історико-культурного середовища. З 2002 р. розпочалося відродження Охтирського Свято-Троїцького монастиря та реставрація єдиної вцілілої споруди – дзвіниці, в об’ємах якої облаштовано храм і келії [11, 6].

Свято-Троїцький монастир

Експозиційним майданчиком, що не лише презентує історичну житлову забудову міста, а й демонструє духовну спадщину є Охтирський краєзнавчий музей, заснований в 1920 р. Музей розташований в двоповерховому будинку, побудованому в стилі класицизму на поч. ХХ ст. Фонди музею зберігають матеріали з історії міста та його знакових історичних особистостей.

Формування єдиного експозиційного простору потребує створення точок огляду – оглядових майданчиків, опорних точок експозиційного руху [4, 242]. Комплексне використання історико-культурного середовища вимагає соціалізації простору, розробки елементів інфраструктури, упорядкування наукової діяльності. Створення єдиного експозиційного простору за рахунок використання різноманітних історико-культурних об’єктів м. Охтирки здатне сформувати цілісний туристичний продукт, готовий до виведення на туристичний ринок України.

Формування єдиного експозиційного простору шляхом комплексного використання історико-культурного середовища м. Охтирка відповідає сучасним підходам до збереження спадщини. Для реалізації цих підходів залучають музейні засоби презентації історико-культурних об’єктів, оскільки  на сьогодні стан розвитку музейної справи досяг такого рівня, що дозволяє формувати складне багаторівневе експозиційне середовище за рахунок різних пам’яток історії та культури [4].

Створення єдиної історико-культурно-природної зони в якості цілісного туристичного продукту може стати тим важелем, яке здатне відіграти помітну роль у відродженні міста. Туристичне використання історико-культурного середовища тим важливе, що туризм – це найбільш очевидний і традиційний спосіб капіталізації об’єктів спадщини та забезпечення інвестицій у реконструкцію і утримання пам’яток [3].

Вивчення й поширення принципів формування експозиційного простору за рахунок комплексного використання історико-культурного середовища сприятиме інтеграції пам’яток в господарське життя сучасного міста та введення їх в економічний оборот, що відповідає завданням музейної та пам’яткоохоронної справи України.

ЛІТЕРАТУРА

1.            Бевз А. В. Збереження та регенерація історичних центрів міст в західній та центрально-східній Європі [Текст] / А. В. Бевз // Поблемы теории и истории архитектуры Украины: Сб. науч. тр. – Одесса: Астропринт, 2003. – Вып. 4. – С. 155 – 173.

2.            Вечерський В. В. Православні святині Сумщини [Текст] / В. В. Печерський. – К.: Техніка, 2009. – 222 с.

3.            Герасименко Т. И. Всемирное и национальное культурное наследие региона как основа развития историко-культурного туризма [Электронный ресурс] / Т. И. Герасименко, И. Ю. Гладкий. – Режим доступу: http://aleksejev.ru/materials/1282/25610/

4.            Грачева Е. С. Музей как поле социокультурных коммуникаций [Текст] / Е. С. Грачева. – Саратов, 2010. – 315 с.

5.            Дахин С. Д. Историко-культурный ландшафт как основа комплексного анализа материального культурного наследия региона [Текст] / С. Д. Дахин // Теория и практика общественного развития. – 2012. – № 3. – С. 9 – 13.

6.            Міжнародна хартія про охорону історичних міст (Вашингтонська хартія) від 01. 01. 1987 // Пам’ятки України. – 1988. – № 2. – С. 39 – 40.

7.            Наумов С. А. Защита культурного и исторического наследия и регенерация городской среды [Электронный ресурс] / С. А. Наумов, Д. Э.  Гришанков. – Режим доступу: http://www.rusdb.ru/gorod/expo-cultnasledie/culture/

8.            Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. [Текст] / Упорядники В. О. Пірко, О. І. Гуржій. – К.: Наукова думка, 1991. – 222с.

9.            Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР [Текст] / гл. ред. Н. Л. Жариков. – К.: Будівельник, 1986. – Т. 4. – С. 13 – 14.

10.        Прибєга Л. В. Історичне середовище як пам’яткоохоронна категорія [Текст]  / Л. В. Прибєга // Українська академія мистецтва. Дослідницькі і науково-методичні праці. – К., 2004. – Вип. 11. – С. 177 – 185.

11.        Святині Сумщини. Духовне світло Богородиці Охтирської: (до 265-річчя явлення чудотворного образу) [Текст]. –  Суми: Унів. кн., 2004. – 8 с.

12.        Чекмарев А. В.  Двухбашенные храмы Слобожанщины: трансформация украинской типологии в XVIII – начале XIX вв. [Текст] / А. В. Чекмарев // Русская усадьба. Сборник Общества изучения русской усадьбы. – Спб.: Издательский дом „Коло”, 2013. – Вып. 18 (34). – С. 277 – 311.

13.        Шубович С. А. Культурный ресурс исторической среды современного города [Текст]  / С. А. Шубович // Коммунальное хозяйство городов: Науч.-техн. сб. – К.:  Техніка, 2003. – Вып. 36. – С. 274 – 279.