МАЛОВІДОМІ САДИБНІ КОМПЛЕКСИ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ:

ПИТАННЯ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ

Наявність великої кількості пам’яток вже давно зробила Чернігово-Сіверщину привабливою як для короткого, так і для довготривалого відпочинку. Адже багатьма пам’ятками історії та архітектури ХІ-ХІІ і XVII-ХІХ ст. славиться Чернігово-Сіверська земля, серед яких вагоме місце займають палацово-паркові та садибні комплекси.

Тут збереглось відразу декілька родинних маєтків української аристократії та козацької старшини. Та якщо садиби Тарновського в Качанівці, Галаганів в Сокиринцях, палац останнього гетьмана України Кирила Розумовського в Батурині, садиба з дендропарком Скоропадських у Тростянці добре відомі широкому загалу і давно стали привабливими об’єктами туризму, то інші пам’ятки цього виду, занедбані й забуті, на сьогоднішньому етапі потроху відходять у  небуття. 

Це садиби гр. Румянцева-Задунайського в Вишеньках, Галаганів в Дігтярях, Дараганів у Козельці, Лизогубів у Седневі та Кочубея в Тиниці. Як бачимо, на території Чернігово-Сіверщини збереглось не так вже й багато пам’яток садибної архітектури (порівняно з іншими областями України), щоб можна було втрачати хоча б одну. Тому цей факт лише посилює актуальність збереження кожної такої пам’ятки, які володіють, до того ж, значною історичною та архітектурною цінністю.

Чи не найцікавішим серед названих садиб є палац гр. Румянцева-Задунайського в с. Вишеньки, збудований 1787 р. за проектом архітектора  Г. Мосціпанова у вигляді казкового замку.

В цьому палацові граф П. Румянцев-Задунайський приймав російську імператрицю Катерину ІІ під час її подорожі до Криму. Високі архітектурні якості палацу, вдатно віднайдений взаємозв’язок архітектури з ландшафтом ставлять палац до кола унікальних палацових споруд кінця  XVIII ст. в Україні. Зараз у садибі розмістився дитячий санаторій. Подібне використання не сприяє збереженню цієї унікальної пам’ятки й палац потроху руйнується.

Центром садиби Галаганів у Дігтярях є садибний будинок, побудований протягом 1825-1832 рр. за проектом архітектора П.Дубровського. В центрі садиби розташовано головний корпус, зв’язаний за допомогою одноповерхових, закруглених у плані переходів з двома двоповерховими флігелями. 

Пам’ятка збереглась без значних змін і цікава тим, що є зразком садибної будівлі Чернігово-Сіверської землі початку ХІХ ст. На сьогодні у колишній садибі Галаганів розташовано професійний аграрний ліцей.

Сучасне використання сприяє лише фізичному збереженню пам’ятки, не враховуючи морального.

До складу садиби Кочубея кінця XVIII ст. в Тиниці входить садибний будинок, скарбниця та парк.

Комплекс є одним з найдавніших зразків садибної  архітектури Чернігівщини, в якому збереглись господарчі споруди козацької старшини. Всі споруди комплекси вціліли майже повністю, без значних змін, і потребують лише незначного ремонту. Ще донедавна на території садиби Кочубея було розташовано аграрний технікум. На сьогодні – пам’ятка повністю покинута, будинки руйнуються, парк занедбано. 

На околицях м. Козельця знаходиться садиба Дараганів, відома як „Покорщина”. До головного будинку підводить старовинна алея, по обидва боки якої розташовані дерев’яні одноповерхові флігелі (східний флігель не зберігся). Поряд з центральним в’їздом до садиби зберігся дерев’яний, прикрашений різьбленим візерунком каретний сарай. Головний будинок – також дерев’яний, одноповерховий.

Зі східного боку розташована кам’яниця Дараганів (господарча двоповерхова кам’яна споруда сер. XVIII ст.).

 Поряд з садибою розміщується мальовничий, але занедбаний на сьогодні парк. Ансамбль – один з небагатьох пам’яток дерев’яної садибної архітектури періоду бароко, і є досить унікальною пам’яткою такого роду в Україні. Садиба знаходиться на території медичного технікуму. Ще донедавна споруди використовувалися в сучасних цілях, але на сьогодні головний будинок покинуто, оскільки той знаходиться в аварійному стані. Тож для подальшого збереження садиба „Покорщина” потребую негайної реставрації.

Садиба Лизогубів в Седневі (XVII ст., ХІХ ст.) дійшла до наших часів з незначними втратами. Територія садиби витягнута вздовж берегової лінії р. Снів на мальовничому ландшафті. До комплексу входять різностильові споруди: садибний будинок (сер. ХІХ ст.), кам’яниця (XVII ст.), альтанка Л. Глібова (п. ХІХ ст.), об’єднані зеленими масивами парку й навколишніми пейзажами.

Серед споруд комплексу найбільший інтерес становить кам’яниця 1690 р. Збудована в бароковому стилі з привнесеними елементами романтизму, пам’ятка є найбільш ранньою кам’яною спорудою цивільної архітектури Придніпров’я, що збереглися до наших часів.

Посеред парку розміщується центральний садибний будинок Лизогубів, збудований в середині ХІХ ст. у стилі пізнього класицизму на місці більш давнього дерев’яного. Всі споруди садиби підкреслюють мальовничість навколишніх пейзажів: і башта над входом кам’яниці, і грот, і орієнтований у бік річки еркер садибного будинку.

Сьогодні на території садиби Лизогубів розміщується школа, лікарня та Будинок творчості Союзу художників України. Завдяки сучасному використанню споруди комплексу знаходяться в належному технічному стан, лише занедбаний парк втратив свою первісну планувальну структуру.

На сьогодні ці пам’ятки із своєю історією, забуті та занедбані, руйнуються часом і людьми, відходять у небуття. Охорона садибних комплексів, їх збереження та реконструкція, безумовно, є справою держави, яка має створювати сучасний образ України, її архітектурне обличчя з урахуванням пам'яток минулого. В порівнянні з іншими історико-культурними пам’ятками, садибні комплекси володіють низкою особливостей, що значно ускладнюють справу їх збереження:

·  ці пам’ятки представляють собою сукупність різних за призначенням будівель, композиційним центром яких виступає садибний будинок;

·  збереженню підлягають не лише зовнішні архітектурні форми, а й внутрішні інтер’єри будинків, інші споруди комплексу;

·  садибні комплекси, до складу яких входять й оточуючі парки, займають значні площі;

·  архітектурні споруди потребують охорони обов’язково в цілому із оточуючим середовищем – парком, парковими спорудами, малими архітектурними формами, іншими будівлями комплексу;

·  збереження цього виду пам’яток потребує обов’язкового пристосування до сучасних потреб. Якщо стосовно інших пам’яток (історії, археології, фортифікаційної архітектури) збереження забезпечує лише музеєфікація, тобто їх використання як туристичних об’єктів без будь-якого пристосування до нових функцій, то у випадку з садибними комплексами обов’язковою умовою подальшого збереження виступає надання їм утилітарних функцій.

Виходячи з особливостей цього виду пам’яток, можна констатувати, що найголовнішим завданням збереження садибних комплексів є обов’язкове пристосування до сучасних потреб, надання їм утилітарних функцій. Звичайно, на ці потреби з боку держави нема відповідного фінансування, хоча садибні пам’ятки  могли б служити розвиткові економіки як винятково цікаві об'єкти в прибутковій туристичній галузі. Необхідна державна політика, яка б забезпечила інвестиції в цю галузь. І поки держава бездіяльна – з кожним роком старовинні садиби все більше руйнуються, адже зовсім мало людей, які розуміють цінність цих пам'яток і докладають зусиль, щоб зберегти рідкісний спадок минулого для майбутніх поколінь.

            На сьогодні маловідомі садибні комплекси Чернігово-Сіверщини знаходяться перед загрозою знищення, втрати мистецької цінності, забуття. Зрозуміло, що ні на реставрацію будинків і інших споруд комплексів, ні тим більш на паркове господарство держава вже давно не виділяє коштів. Якраз в цьому і криється головна проблема збереження всіх пам’яток цього виду – вони використовуються за утилітарним призначенням до повного фізичного занепаду.

            Поряд з цим для цих пам’яток існує ще одна загроза – це моральний занепад, забуття. Вже сьогодні у користувачів об’єктів палацово-паркової спадщини та місцевих мешканців зникає відношення до споруди, оточуючих парків як до пам’яток історії та культури. Для місцевих мешканців садибні будівлі – це, перш за все, споруди утилітарного призначення, які можна змінювати відповідно до власних потреб. Те, що той чи інший технікум, корпус санаторію, лікарня або школа – пам’ятка палацово-паркового мистецтва, вже ніхто й не згадує. Це призвело до того, що на сьогодні вказані пам’ятки майже невідомі широкому загалу і зовсім не використовуються в туристичній індустрії. І це, не зважаючи на те, що садибні комплекси області володіють значною архітектурною, мистецькою, історичною та естетичною цінністю. З практики пам’яткоохоронних робіт відомо, що, залишаючись невідомою для туристів і екскурсантів, будь яка пам’ятка приходить до морального, а потім і фізичного занепаду.

З огляду на сучасне використання та забуття, садиби в Вишеньках, Дігтярах, Козельці, Седневі та Тиниці незабаром можуть бути втрачені.

В українській пам’яткоохоронній практиці на сьогодні найбільш поширеною й відпрацьованою формою збереження та використання історико-архітектурних пам’яток є створення на їх базі музейних комплексів чи включення їх до сфери впливу заповідників. Напевно, перетворення на музеї та острівки збереження стародавніх традицій було б оптимальною долею для переважної більшості садиб. Проте будемо реалістами. Тепер і в найближчому майбутньому економіка країни не зможе дозволити реставрацію всіх споруд, упорядкування прилеглих парків і утримання їх як музеїв. Власне, сьогодні в Україні як науковці, історики, музейні працівники, так і чиновники та бізнесмени єдині в одному – для відновлення історико-архітектурних пам’яток необхідно залучати недержавні інвестиції. Основні розбіжності в підходах полягають у тому, що для науковців на першому місці є відновлення палаців у первісному вигляді, їх дослідження і музеєфікація, тоді як для бізнесменів на першому місці стоїть можливість їх ефективного комерційного використання і одержання прибутків.

Очевидно, і досвід країн Західної Європи це підтверджує, що найбільш логічним є використання садибних комплексів як туристичних об’єктів. Вони приваблюють людей, викликають в них інтерес і в цьому запорука їх виживання.

Але тут є один важливий нюанс. Для того, щоб туристичний об’єкт став комерційно успішним, лише одного інтересу до нього замало. Безумовно, є так званий освітній або науковий туризм, в основі якого лежить природна цікавість людини і бажання вивчати минуле та здобувати нові знання. Але такий туризм не є масовим і він не містить великих можливостей для одержання прибутків.

Найбільш масовим і комерційним сьогодні в усьому світі є відпочинок. Це перш за все, можливість відволіктися від виробничих справ, насолоджуватися чистим повітрям і незайманою природою, жити у комфортних умовах, їздити на конях, велосипедах, ловити рибу, сплавлятися на човнах та багато чого іншого. У цьому переліку можуть бути і пізнавальні, освітні аспекти, але вони є лише одним із компонентів того, що прийнято називати комплексним туристичним продуктом. Саме такий продукт, за логікою, і належить створити на базі маловідомих садибних комплексів Чернігівської області.

Виходячи з цього, можна впевнено стверджувати, що у питанні реставрації, збереження та використання цієї частини національної спадщини на перше місце виходить економічний аспект. Практично, єдиним шляхом збереження й подальшої популяризації маловідомих садибних комплексів Чернігівщини є перетворення їх на рентабельні й комерційно привабливі об’єкти, залучення до пролягаючих поряд туристичних маршрутів.

Але практично існує декілька факторів що ускладнюють вирішення проблеми ефективного збереження та використання цього виду пам’яток.

По-перше, і це головне, це питання сучасного використання. Що ми маємо на сьогодні? Здебільшого, старовинні садибні комплекси Чернігівщини пристосовані до утилітарних потреб. Це розміщення на території садиб загальноосвітніх шкіл, аграрних технікумів і ліцеїв, санаторіїв. Тож, перш ніж пристосовувати ансамбль до туристичних потреб, потрібно вирішити питання з якісним переміщенням існуючих  закладів.

По-друге, розміщення закладів відпочинку та туризму на території пам’ятки не завжди сприяє її ефективному використанню. На сьогодні існує багато прикладів пристосування історико-архітектурних пам’яток для розміщення готелів, санаторіїв, баз відпочинку. Це, з одного боку, зберігає пам’ятки фізично, з іншого, особливо якщо у спорудах розміщуються заклади з лікувальним ухилом, пам’ятки стають закриті для доступу туристів, що не дає змоги оптимально використати весь історично-культурний потенціал об’єкта.

По-третє, це питання економічної доцільності пристосування значних територій садибного комплексу з усіма його будівлями, парком, парковими спорудами до нових туристичних функцій. Адже при цьому необхідні кошти на узгодження проектів та оформлення необхідних дозволів на реконструкцію, проведення будівельних робіт, зміну внутрішнього планування, проведення комунікацій, ремонт доріг і під’їзних шляхів, впорядкування парку, організація постійного нагляду за архітектурними спорудами і парковими територіями. Подібне перетворення для садибних комплексів Чернігівщини хоча й сприяє повному збереженню палацово-паркових пам’яток і вважається найбільш ефективним засобом їх використання, але ці заходи неможливо застосувати щодо всіх збережених садибних комплексів – такі дії з економічної точки зору вважаються не дуже рентабельними.

В чому ж тоді вбачається вирішення проблем фізичного та морального збереження маловідомих садибних комплексів на території Чернігівської області? Адже при сучасному стані справ через декілька років деякі з них можуть бути втрачені назавжди.

Тож для найбільш ефективного збереження, використання садибних комплексів Чернігівщини необхідно:

1.            поєднувати утилітарне призначення палацових споруд з музейними комплексами. Саме створення музею в рамках закладу, розміщеного на території пам’ятки, буде сприяти здійсненню нагляду за станом охорони, дослідженню і популяризації історії та мистецької цінності пам’ятки, перетворенню садибного комплексу на об’єкт екскурсійного відвідування;

2.            сприяти перетворенню маловідомих садибних комплексів на туристичні об’єкти. Використання пам’яток з метою їх екскурсійного відвідування є запорукою їх виживання. Для цього необхідно залучати садибні памятки Чернігівської області до пролягаючих поряд туристичних і екскурсійних маршрутів. Реалізації цього заходу сприяє вдале місцерозташування вказаних пам’яток. Дігтярі знаходяться поряд з відомими туристичними об’єктами – палацово-парковими комплексами в Сокиринцях, Качанівці та Тростянецьким дендропарком. Тиниця розташована на туристичному шляху між Качанівкою та Батурином. Вишеньки – в районі відомого туристичного об’єкта – Коропа.  Козелець – на туристичному шляху Київ – Чернігів, а Седнів – в 30 км. від самого обласного центру. Таким чином ми бачимо, що маловідомі садибні комплекси Чернігівщини мають зручний транспортний доступ, заходяться або в місцях пролягання відомих туристичних маршрутів, або поряд з ними і тому без проблем можуть бути залучені до цих туристичних маршрутів шляхом їх розширення.

3.            сприяти популяризації маловідомих садибних комплексів Чернігівщини як в Україні, так і за її межами;

4.            по можливості, залучати вказані пам’ятки до сферу впливу розташованих поряд заповідників, музеїв або новостворених музеїв-заповідників;

5.            формувати в суспільстві громадську думку, сприятливу для охорони пам’яток, популяризувати садибні комплекси Чернігівської області, і в першу чергу – серед місцевого населення;

6.            поширювати шкільну краєзнавчу діяльність. Адже відношення до історії, історичної спадщини формується з дитинства. Чому ми бачимо таке недбальство, байдуже ставлення до пам’яток з боку місцевого населення? Бо ці люди виховувалися в радянському презирстві до „пережитків буржуазії” і тому не сприймають садибні комплекси як історико-архітектурні пам’ятки, як спадщину, якою треба пишатися та яку слід оберігати. Тому важливим фактором для подальшого збереження будь-яких історико-культурних пам’яток є формування відповідного відношення у підростаючого покоління;

7.            забезпечити якісний і, головне, дійсний контроль держави та громадськості над збереженням історичного вигляду пам’яток палацово-паркового мистецтва;

8.            встановити гарантії для інвесторів, гнучке управління і свободу для розвитку туристичного бізнесу;

9.            здійснювати на практиці жорсткий контроль з боку держави за виконанням охоронного договору з боку користувачів пам’ятки, за пошкодження пам’ятки справді карати за законом (так, як і вказано на охоронній дошці);

10.        державна програма взагалі має бути зорієнтована насамперед не на витрачання бюджетних коштів на реставрації будівель, а на залучення приватних інвестицій для відновлення садибних комплексів (принаймні відносно тієї категорії споруд, на основі яких можливо створити прибуткові об’єкти).

Створення на базі старовинних садиб популярного туристичного продукту є комплексним завданням, що вимагає системних зусиль. Цілком очевидно, що така робота має сенс лише тоді, коли проект включатиме не один окремо розташований палац або садибу, а буде націлений на створення системи садибних комплексів – туристичних об’єктів.

Отже, маловідомі садибні комплекси Чернігівської області – це потужний пласт культури, який має високу естетичну, історичну, мистецьку цінність і повинен бути збережений для наступних поколінь. Ефективним засобом їх збереження та належного використання може стати перетворення маловідомих садибних комплексів Чернігівщини на туристичні об’єкти вкупі з дійсним державним і громадським контролем за їх охороною.

Література

1.            Береговський О.Б. Окремі аспекти організації вивчення та збереження культурної спадщини: порівняння вітчизняного та зарубіжного досвіду // Міжнародний досвід охорони культурної спадщини та пам’яткоохоронне законодавство України: Матеріали конф. – К.: Стилос, 2002. – С. 41–49.

2.            Вечерський В.В. Пам'ятки містобудування й архітектури України та перспективи їх використання як туристичних ресурсів // Туристично-краєзнавчі дослідження. – 1998. – Т. 1. – С. 63–68.

3.            Гайдук А.Б. Популяризація національної історико-культурної спадщини як стратегічний напрям розвитку туризму // Вісник НУ “Львівська політехніка”. Архітектура. – Львів: Вид-во НУ “Львівська політехніка”, 2005. – С. 96–101.

4.            Гусаков В. Охорона архітектурно-містобудівної спадщини України // Пам'ятки України. – 1997. – № 1. – С. 7-14.

5.            Карнабед  А.   Джерела  духовності і  культури // Гарт.–2000. – 14 квіт. – С. 13.

6.            Кифяк В.Ф. Організація туристичної діяльності в Україні. – Чернівці: Зелена Буковина, 2003. –  312 с.

7.            Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – К. 1986. – Т.1.

8.            Семенчик М. Свідки минулого // Хроніка. – 2000. – 2001. – Вип. 41 - 42. – С. 381-385.

9.            Устинов В.   Зберегти  для  нащадків   // Десн. правда.–2000.–  18 квіт.

10.        Чорненька С. І. Організація туристичної індустрії. – К.: Атика, 2006 . – 246 с.